29 квітня - Міжнародний день танцю

 ...Спочатку я побачив її в  ту мить, коли... Зрештою, не так, не її я побачив спочатку. Передусім, з’явилася музика. Східна мелодія дещо незвично увійшла в  зал філармонії, стіни якої, здається і так вже були просякнуті багатолітніми звуками сотень концертів, що звучали тут  раніше.  Але та мелодія  у  філармонійній залі зазвучала вперше. Мелодійні звуки одразу заволоділи простором, вони, здається, прагнули проникнути у кожен закуток, залишити там свою частинку отого потужного звукового струменя, що линув із сцени...

Вже через мить стало зрозуміло: власне, музика заполонила не тільки зал, але й увійшла  у серця кожного, хто затамував подих в очікуванні того, заради чого, власне прийшов сюди. І ось, при червоно - жовтому світлі, що ніби пульсувало у такт мелодії,  завіса розійшлася і на сцені з’явилася  Вона.

                               Та, що прийшла зі Світла

Власне, то був тільки силует жіночої фігури, настільки досконалої, що хотілось якомога довше вдивлятися у ці гармонійні вигини тіла, котрі раптово починали змінювати свої обриси. Раптом, прекрасним контуром ніби пробігла жива хвиля. За мить із цього контуру,  в ритм індійської музики, що набирала обертів, виринула рука. Вона,  ніби вирвавшись з темного простору, що стримував її,  затріпотіла, наче птаха, освітлена вже червонувато-синім променями прожектора.  А потім, в якійсь неймовірній траєкторії, злетіла увись ще одна рука і вже, наче  у прискореному фільмі,  на очах глядачів розквітла красива квітка... Оберти рук з браслетами, рухи ніг, звабливі коливання тулуба,  граціозні повороти шиї, - все це перетворювалось у небачені обриси, що здається крутились навколо невидимої вісі, яка втримувала отой вогонь, шал, оту стихію, що розгорталася на сцені. Раптово танцівниця глянула у зал. Ніби кинула  туди потужний жмут енергії з очей і всього єства. Як обпекла поглядом. І той, хто, вловив його, здається  увібрав часточку світла, яке змусило затріпотіти серце, заставило його битися швидше,   забриніти в унісон ритму, що заполонив увесь зал.

Зачарований дивився на той сонячний вихор, що хвилями то звивався – закручувався, то завмирав  у немислимих формах, які, здавалось, випромінювали і гарячий подих Індії, і вершинні вітри Гімалаїв, і вічне хлюпотіння хвиль долини Гангу. Здавалося, торкнешся  цього клубка енергії і відчуєш не тільки запах сандалового дерева, ніжний аромат гірської лаванди, але тихий легіт вітру, сонячного проміння. Відчуваю, що дивлячись на сцену, перебуваю у якомусь дивному, гіпнотичному стані. Боюся ворухнутися, щоб не сполохати побачене диво, не збити отого ритму, отих коливань, що вже і тобою оволоділи й ти сам  у залі ледь-ледь, мимоволі повторюєш оті рухи. Розумієш одне: це не просто танець. То прийшла до тебе Вона, саме до тебе.

Даси Їй жбанок джерелиці, вип’є беззупину, не боячись прохолоди, бо має у собі вогонь, що розтопить лід. Подаси Їй філіжанку гарячої  східної кави, приготовленої  на розжареному піску, надіп’є  жагучими вустами поквапливо, бо Вона вся - в танці. Надіп’є і не обпечеться, бо Сама – вогонь, який готовий спалити й тебе, якщо ти необережний, а якщо ти ще й за знаком Водолій, то вип’є тебе всього до останку, наповнить тебе собою і понесе спочатку невеличкими струмками, а потім - бурхливими водами Гангу, наповнить отою змішаною сутністю океан, й ти розчинишся у Ній і в тому океані, бо сам зітканий з води і знак твій – Водолій...

То хто ж Вона? Прохолодний вітерець, пекучий промінь сонця, вечірня зоря, чи саме повітря перед літньою грозою,  наповнене особливим станом очікуванням чогось... Танець обірвався несподівано, на високій ноті. Вона зупинилася й глянула в зал вже не як танцівниця – грайливо-сценічно, а просто стомлено. І було в цій постаті щось щемливе і, водночас інтригуючи, запитальне: ти хочеш ще відчути подібний стан? Я хотів...

                         Від фільму – до реальності

...Так сталося, що від тієї зустрічі, коли вперше побачив на сцені Еліну Абакарову пройшло дванадцять років. Так часом буває у журналістській сфері: зустрінеш людину, а потім  минає певний час до наступної зустрічі, більш тривалішої, від тієї, першої, можливо й неосмисленої чи випадкової. Так ось, про Еліну, хоча й не доводилося з нею зустрічатися після того, першого її концерту у залі Тернопільської філармонії, чув багато. Мені казали, що кілька разів вона, аби пізнати краще сутність індійського танцю, спочатку їздила в Непал, а потім в – Індію. Більше того, там, в Індії, ще більше захопившись класичними індійськими танцями, Еліна закінчила школу танцювального мистецтва. І її хист, природна пластичність, відчуття ритму помітили тамтешні  кінорежисери, якій й запросили знятися у кінострічці, що згодом вийшла на повноформатні кіноекрани. І мало хто знав, що серед танцівниць, які синхронно виконували складні елементи танцю, була й українська дівчина з грецьким ім’ям Еліна та з кавказьким прізвищем – Абакарова. Знав й те, що Еліна, до свого захоплення прилучила інших дівчат, які також пройнялися філософією танців Індії й згуртувалися в Народний колектив індійського танцю  „Амріта”.

І ось зустріч. Говоримо про те, чим власне, наповнене її життя. Це – танець, індійський танець. Неквапливо говоримо у кімнаті, де стоїть стареньке піаніно. На ньому - ноти, твори Моцарта, Шопена. На стіні – ікони, які сама написала Еліна. Поруч – завершені і незакінчені роботи на тему індійського епосу. На книжкових полицях – книги про історію, культуру, мистецтво Індії, філософські трактати. Якось мимоволі  переходжу „на ти”, перепрошую, далі знову все повторюється  й моя співбесідниця, усміхнувшись, каже, що „нехай буде так”.

-  Еліно, погодься, твоє захоплення танцем – непересічне. Адже, принаймні, на Західній Україні, я не знаю людину, яка б присвятила цьому виду мистецтва не рік і не два, й була віддана танцю до самозречення, не побоюся сказати саме так. Що ж стало поштовхом до такого твого захоплення?

- Фільм. Звичайний індійський фільм. Ще у дитинстві, коли я вперше переглянула індійську кінострічку, зрозуміла: все, це – моє. Я побаченим ніби захворіла. Мене у Бережанах вже усі кіномеханіки знали. По кілька разів приходила на сеанси індійського фільму. Дивилася зачаровано на екран, намагалася зрозуміти: як таке можливо – отакі граціозні рухи, міміка, жести, вигини тіла. Пізніше мене вже пропускали до кінобудки і там я буквально годинами, розглядаючи по кадрово кожен рух, замальовувала його на папері, оту черговість зміни тіла. Тоді йшла на кіносеанс, подумки перевіряла себе, чи все я правильно замалювала, самотужки пробувала відтворити побачене на екрані.

 - Розумію тебе, адже у той час не було ні Інтернету, ні спеціальних книг з вивченням індійських танців. Було тільки кіно...

- І то, кіно не документальне, а таке, яке нам пропонував кінопрокат. А в цих фільмах були, переважно, як кажуть, „фільмові” танці, а не суто класичні, складніші за виконанням, що не завжди, через це, потрапляли на екран. І ось цим екранним життям я жила, отим кіносвітом просто марила. Мені у ньому подобалося все: світобачення позитивних героїв, чистота їхніх стосунків, поняття

справжньої дружби, вічні сімейні цінності, сама природа, музика, і, найголовніше – танці. Кіногерої спонукали й мене шукати у житті прекрасне, не нарікати на нього, а бачити у ньому те, що нас тримає у цьому світі – високі ідеали добра, кохання, як чогось вищого, готовність до самопожертви заради великої, справжньої любові і чистої дружби.

А потім я побачила кінострічку „Фотографія у весільному альбомі” й зрозуміла, що є ще інші індійські танці, набагато складніші. І це мене вразило настільки, що було ніби ударом, поштовхом, це було щось незвичайне. Як же дізнатися більше про це все, хто зможе допомогти у моєму захопленні, яке все більше і більше мене поглинало? Я була просто у відчаї. Кордони закриті, та й звідки взяти кошти, щоб поїхати в Індію?  Водночас, все частіше догадувалась, що ці танці – то цілий космос. І їх одразу важко зрозуміти, потрібно пізнати кожен жест, рух міміку, бо в кожному і з них – свій зміст. Я все більше розуміла, що це моє захоплення – одне на все життя. Тому хотіла про нього знати все, про моє, ні не хобі, це більше, ніж хобі, про те, чим живу.

- І що ж тоді вирішила зробити дівчина, яка закохалася в індійський танець і не мала ніякої можливості пізнати його глибинну суть?

- У той час, паралельно із танцями я захоплювалась малюванням, закінчила художню школу, хотіла навчатися у Ленінграді, але запізнилася із здачею документів, поступила на архітектуру, у Львів. Саме там познайомилася із студентами з Індії. Дівчата, правда, неохоче ділилися секретами індійських танців. Я засіла за словники і почала самотужки вивчати ...хінді. Згодом вже розуміла навіть те, що

індуски між собою говорили. А була в мене подружка, з Непалу, вона вчилася у Львові. Тож знала про моє захоплення і мою мрію краще дізнатися про культуру народів Індостану. І вже, як в архітектурі працювала, у Бережанах, одного разу приходить мені запрошення в ...Непал. Я тоді розплакалася від щастя...

Продовження дивовижної історії людини, яка марила  індійськими танцями і тим, що пов’язано із цією далекою країною – Індією, про те, що мрії таки збувається, якщо вони мають потужне духовне опертя, силу духу і волі – читайте завтра у «ТЕРЕНі».

   Олег СНІТОВСЬКИЙ

  Фото автора