У жовтні цього року в соціальних мережах було опубліковано фото найстаршого бійця АТО з підписом «Тихон», 74 роки. Найстаріший воїн в АТО. Служив поблизу Донецького аеропорту, Старогнатівки, тепер – в Авдіївці». Ця світлина набрала тисячі переглядів та сотні коментарів. Її опублікували всеукраїнські ЗМІ. Але, на жаль, так  ніхто і не поцікавився біографією чоловіка. Ми розшукували «Тихона», і з’ясувалося, що навіть його командир не знав справжнього імені бійця. Більше того, під час спілкування з героєм дізналися, що «Тихону» (Борисові Мельнику) не 74, а вже йде 77 рік. До того ж родом він із Тернопільщини. – пише «ПРОте» з посиланням на "Свобода" – Вас називають людиною-легендою, адже ви найстарший доброволець, який захищає Україну від московської агресії. Що змусило вас, уже доволі немолодого чоловіка, взяти до рук зброю, і яким чином ви потрапили на передову? – Багато причин, головна (може це і прозвучить пафосно) – патріотизм і вболівання за свій народ. Я народився у 1941 році в с. Тростянець, тоді ще Залозецького, а нині Зборівського району на Тернопільщині. Після війни переїхав з батьками на Київщину. Але все моє життя було сповнене національною свідомістю і любов’ю до України. На війну я потрапив з Майдану вже обстріляний, тож вибухи були звичними. Зрештою, чого мені вже було боятися в такому віці? Звичайно, що в ЗСУ мене не взяли б. Тому пішов добровольцем. Всі спочатку підсміювалися з дідугана, але безпосередньо на передовій ставлення змінилося. До речі, з Майдану на війну пішло багато хлопців, у тому числі два моїх сини – Устим і Данило. Мої хлопці після Іловайської трагедії у складі батальйону «Донбас» з боєм вирвалися з оточення і повернулися додому. А я все ж вирішив піти на війну, хоча вони мене відмовляли. Мені боліло серце за Україну, я не міг спокійно спостерігати з екрана телевізора за тим, що відбувалося на фронті. Добровольцем мене взяли у ДУК «Правий сектор». – У якому підрозділі ДУК «ПС»-УДА, ви перебуваєте, і яким був ваш бойовий шлях? – Уперше на передову, а було це в Пісках, я потрапив перед Водохрещем у 2015 році без дозволу командування. Тоді керівник «Правого сектору» з Рівненщини Роман Коваль віз допомогу добровольцям і взяв мене з собою. Там я й залишився. Тоді в Пісках було пекло, більше ста обстрілів на день. Згодом, вже офіційно, у складі 1 штурмової роти ДУКу (командир «Да Вінчі») воював у Старогнатівці. втретє на передову в Авдіївську промзону  потрапив як сапер 5-го окремого батальйону Української доборовольчої армії, командир «Покутяка». – Як нам відомо з вашої біографії, ви дружили і працювали зі скульптором, художником і етнографом Іваном Гончаром. Розкажіть про період вашої спільної діяльності? – Нас познайомив на початку 1980-х Юрій Поклад, чоловік поетеси, публіцистки і громадської діячки Наталки Поклад. З того часу ми подружилися і я постійно допомагав Іванові Гончару. Ми спочатку на мотоциклі, згодом автомобілем мандрували Україною та збирали етнографічні експонати – вишиті рушники, ікони, народний одяг, дерев’яні скульптури, музичні інструменти, іграшки, гончарські вироби. Ми об’їздили майже всю країну – від Закарпаття до Донбасу. Звичайно, я тоді хотів відвідати також і Тернопільщину, але не вийшло, бо Іван Макарович з етнографічною метою вже побував тут швидше. За цей час я неодноразово зазнавав переслідувань КДБ, мене звинувачували в тому, що я використовую державний автомобіль для здійснення антирадянської діяльності. Але я їм навіть вдячний, бо вони таким способом гартували в мені національно свідомого українця. Іван Гончар був ідейним натхненником аматорського етнографічного хорового колективу «Гомін» (керівник Леопольд Ященко). Він навіть для виступів дав їм із своєї приватної колекції народні строї. Я також співав у цьому колективі. Хористів часто переслідували кадебісти, не давали проводити концерти. Наприкінці 1980-х я вже був учасником чоловічого хору «Чумаки», створеного на основі «Гомону». Нині цих два унікальних колективи продовжують успішно діяти. – Як до вас ставляться набагато молодші добровольці? – По-різному, одні – з повагою, інші, можливо, й не розуміють, чому я тут. Залежно від культурного рівня бійців. Я з молодими люблю спілкуватися на історичні теми. Вони частіше діляться враженнями, які пережили під час бою. Серед добровольців є хлопці з різних областей України і навіть громадяни інших держав. І часом для взаєморозуміння ми спілкуємося російською, але мене найбільше обурює, коли деякі бійці із Західної України без потреби переходять на російську. У той же час вихідці зі Східної України, які володіють українською, принципово не переходять на мову агресора. І я радію за них. – Які емоції війни відклалися у вашій пам’яті? – Найбільше я переживаю загибель побратимів. У мене в пам’яті часто виникають образи людей, з якими ще вчора спілкувався. Душа ридає під час похоронів, коли ти бачиш невимовний біль матерів і дружин, а особливо – дитячі очі, повні сліз. – Чим займаються ваші сини? – Старший – Устим – музикант і служить у військовому оркестрі, молодший – Данило – навчається в інституті культури, клас бандури. Якщо на фронті почнеться активна фаза військових дій, вони готові знову вирушити на передову. – Де ви тепер перебуваєте і чим займаєтесь? – наразі я у відпустці. 4 грудня був у Тернополі на виставці Сергія Пущенка «Портрети добровольців на війні». Я – бандурист, навчився грати на цьому інструменті наприкінці 1980-х і завжди дбаю, щоб під час таких презентацій художнє слово доповнювала українська патріотична пісня. Віктор УНІЯТ-КУЛИК