Меморіальні дошки п’ятьом полеглим Героям-пластунам відкрили на фасаді домівки Тернопільського Пласту 24 лютого. На заході зібралися десятки людей, серед яких пластуни, рідні, близькі, друзі захисників Богдана Сенюка, Сергія Коновала, Миколи Погорілого, Віктора Гурняка, Віталія Дереха. Присутні вшанували їх пам’ять молитвою та поділилися спогадами про воїнів. 

“Він виділявся своєю силою”

Богдан Сенюк з перших днів російського вторгнення приєднався до батальйону “Реванш”, був кулеметником штурмового підрозділу. Брав участь у боях на Київщині, згодом на Донеччині, Луганщині, Херсонщині. З жовтня 2022 був бійцем спецпідрозділу “Шаман” Головного управління розвідки. У серпні 2023 загинув, виконуючи бойове завдання у Харківській області. Богдан Сенюк був у “Пласті” з самого дитинства.  Дитячимо спогадами про Героя поділився Юрій Микитів. Вони колись разом були в одному таборовому гуртку, жили в одному наметі.

Він був молодший за нас, але пройшов з нами разом всі труднощі на той момент. І все старше покоління згадує за Богдана, і всі пам'ятають його дуже добре, дуже чітко. Він виділявся серед юнаків куреня, він ніколи не скаржився, ніколи не плакав, йому сказали треба йти – ми йдемо. Ще він виділявся цією своєю силою. Коли ми дізналися, що він загинув, ми зібралися і згадували його. І кожен з нас його добре пам'ятає за ту стійкість, міцність, – пригадує зв'язковий 13-го куреня імені Олекси Довбуша Юрій Микитів.

На фасаді дому Тернопільського Пласту встановили п’ять меморіальних таблиць полеглим воїнам-пластунам

“У нього було дуже багато різних ідей”

Сергій “Норд” Коновал був інструктором на вишколах і таборах “Пласту”, співорганізатором національно-патріотичних заходів у Тернополі. Учасник Революції Гідності, а з 2014 року – парамедик батальйону “Госпітальєри”, згодом – командир 6-ї резервної сотні ДУК “Правий сектор”. Згодом Сергій Коновал став засновником “Дому ветерана” у Тернополі. Із початком повномасштабної війни у 2022 році він став командиром стрілецької роти 67-ї окремої механізованої бригади. Боронив Київщину, Харківщину та Донеччину. Загинув у квітні 2024 року у бою на Донеччині.

Він був дуже активним, це у нас сімейне. Дуже багато подорожував. У нього було дуже багато різних ідей. Він багато читав – це прищепилось йому дитинства, адже в нас вдома велика бібліотека і ми читали всі. Він мріяв написати книжку, кілька разів починав. Змінював теми сюжету – спочатку це мала бути книга про подорож, потім трилер, потім – пов'язана з революцією у 2014 році. Знаю, що пізніше цю ідею не залишав, – розповідає мати Сергія Коновала Зоя Коновал.

Сказав: “Я не можу залишити наших хлопців, коли знаю, що буде війна”

Микола Погорілий захищав Україну останніх 7 років. Ще раніше брав участь у Революції Гідності. З 2018-го року служив у 44-й окремій артилерійській бригаді ім. Данила Апостола. Під час повномасштабної війни виконував бойові завдання у Волинській, Житомирській, Донецькій, Запорізькій, Сумській областях, а також на Курському напрямку. Микола Погорілий був артилеристом так само як і його батько, який загинув на війні у Афганістані. Захисник поліг у Курській області у вересні 2024 року.

Ми просили брата не йти служити, але для нього це було принципово. Він мав прекрасну кар’єру, був юристом, мав хорошу роботу, сім'ю, сина. І коли його контракт закінчився, це був січень 2022 року, він дізнався, що буде війна. У один момент приходить і каже: “Мамо, тримайте себе в руках, я продовжив контракт до кінця війни”. Він сказав одну дуже просту фразу: “Я не можу залишити наших хлопців, коли знаю, що буде війна”, – каже рідна сестра Миколи Погорілого Зоряна Удич.

“Мріяв про квітучу, незалежну, вільну, красиву Україну”

Віктор Гурняк брав участь у Помаранчевій революції, Революції Гідності. З 2014 року активно волонтерив, забезпечував військових спорядженням, самостійно доправляв вантажі на передову. Був фотокореспондентом на сході України, а згодом – бійцем 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар”. Загинув у жовтні 2014, евакуйовуючи поранених воїнів на Луганщині.

У 14 років, як кожен з нас пише, ким він хоче стати в дорослому житті, Віктор написав такі слова: “Я б хотів стати психологом або секретарем, хотів би мати свою фірму чи навіть працювати на великому підприємстві. Але найбільше, що б я хотів – зробити великий внесок в розквіт, розвиток нашої держави”. Це в 14 років були його мрії. Він мріяв про квітучу, незалежну, вільну, красиву Україну, – говорить мати Віктора Гурняка Марія Гурняк.

Вшанувати полеглих прийшли десятки людей, серед яких рідні, близькі, друзі воїнів

“Він мав навики, які допомогли йому стільки років ефективно вести бойові дії”

Віталій Дерех до війни працював журналістом, запам'ятався своїм читачам нестандартними матеріалами. Їздив у експедицію до Південної Африки та Мадагаскару, звідки писав репортажі. Під час Революції Гідності рятував людей на Інститутській 20 лютого. У 2014-2015 роках захищав Україну у складі батальйону “Айдар”. Після чого працював рятувальником. Із початком повномасштабної війни став на захист України у складі 1-ї окремої бригади спецпризначення імені Івана Богуна. Загинув у травні 2022 року на Донеччині. Подруга Віталія Дарина Веретюк невдовзі готує прем'єру комікса про нього.

Якби Дерех змалечку не вчився виживати в дикій природі, не вчився тактиці бою, не їздив на усі ці вишколи, не проводив потім їх сам,  він би не був готовий у 2014 році взяти до рук зброю. Саме завдяки тому він мав ті навики, які допомогли йому стільки років ефективно вести бойові дії, – каже вона.  

Для усіх п’ятьох бійців “Пласт” мав велике значення. Він гартував їхній дух та готував до життєвих труднощів.

Я вірю, що сьогодні усі ці Герої тут поруч з нами. І я вірю, що вони дивляться на нас і радіють, що сьогодні “Пласт” діє. Просто пам'ятайте, що є такі хлопці, які любили Україну понад усе, – зазначила мати Віталія Дереха Олександра Дерех.

Вічна і світла пам’ять воїнам, які не зрадили пластової присяги. 

Фото Терену