Є місця, а іноді навіть міста, де почуваєш себе, як вдома. Для мене такий Бучач.

Вигрітий сонцем і любов’ю, він вигідно вмостився на горбках, підставляючи променям і вітрам білизну, що сушиться на балконах і подвір’ях, фіранки на вікнах, рослини на підвіконнях.

Тут чи не в кожен під’їзд заходиш, як у приватний музейчик. Старосвітські меблі, картини, вишивки, килимки — все це змішано, перемішано в різних пропорціях. А ще всього того додайте атмосферу давнього міста, вистояну в кам’яницях і приправлену купою автентичних деталей. Час тут тактильний, хоч бери й на хліб намазуй, а простір нескінченний та закручений у ріг достатку.

Із того рогу сиплються дари. Як ось старосвітські шафи на сходових майданчиках. Такі, знаєте, масивні, деякі — прості, дверцята інших декоровані різноманітними візерунками, зі збереженими латунними ручками. Так і хотілось зазирнути досередини, проте стрималась — все ж надто особисте це місце зберігання.

Але ніщо не забороняє фантазувати про ті секрети (та скелети), котрі можуть зберігатись у шафах, про речі, котрі живуть там роками. Згадується Прохаськове: «Старі провітрені плащі із хутром можуть служити замість меблів. З креденса вилітають молі, бо там живе Гайдеґґер». Це бентежне торкання до чужих життів через погляд на них — неодмінна складова занурення у місце. Вирощування собі кубельця із деталей та дещиць, крихких складових і ледь відчутних нюансів. Для свого місця довільно вибирати будь-які складники й робити собі його на свій смак.

Мій Бучач отакий — дуже затишний закуток. Тут можна всістись стільчик, запнутий килимами, що їхні фалди наче зі старовинних картин, а балія на стіні набирає глибокого барокового звучання. Тутешній простір відкритий до взаємодії, під'їзди та дворики переливається один в один, провадять своїми найсолодшими місцинами й виводять на круги своя. Зрештою, мандрівка кудись — це завжди мандрівка вглиб себе.

Анна Золотнюк

Фото авторки