Нещодавно ще одна чорна звістка прийшла на Тернопілля із зони АТО. Її отримала мати бійця АТО із села Лошнів Теребовлянського району, пані Марія. Сергій Чура служив у 128-ій гірсько-піхотній бригаді біля Станиці Луганської на Луганщині.

Повертаючись із завдання на авто, Сергій був важко поранений ворожою снайперською кулею і 15 листопада помер у Харківському військовому шпиталі, не приходячи до свідомості.

Чура - означає воїн

Історія прізвища «Чура» своїм корінням йде углиб віків, до славного запорізького козацтва. Слово «чура» тюркського походження й означає «воїн», а у козацької старшини так кликали зброєносців. За іншою версією, термін пов’язаний з язичницьким божеством домівки. Цього бога викликали, говорячи «чур-чур мене», що було і язичницьким закляттям, яке промовлялося у хвилини небезпеки, і своєрідним оберегом, виконувало охоронну функцію.

У родині Чурів із Лошнева частково підтверджували прізвище-воїна: дід Сергія Павло та його брати служили в УПА, один з них був командиром і зазнав поранення. В тяжкі повоєнні часи подібних патріотів-українців радянська влада масово виселяла до Сибіру, цього ж зазнала і родина Чурів. За спогадами прабабусі Сергія Катерини Чури, вона бачила, як пов’язаних патріотів везли на Львівському залізничному вокзалі, й вона тоді їм ще знак подавала, щоб вони не показували, що знайомі. Завдяки мовчанню мучеників, і врятувалася в ті часи частина родини Чурів.

Сергія Чуру фактично призивали два рази до війська. Першого разу в серпні 2014 року, але тоді медкомісія виявила у нього хворобу. Другого разу Сергія призвали у квітні 2015 і він після полігонів біля Рівного і Виноградового Закарпатської області потрапив у зону АТО. Коло селища Станиця Луганська ніс нелегку службу до останніх своїх днів. Сергій кожного дня розмовляв по телефону з мамою, ріднею. І ось солдат зателефонував 9 листопада зранку, хоч зазвичай робив це пізніше, й повідомив мамі, що вони їдуть з передової на авто, бо закінчується пальне, а коли заправляться, то повернуться назад. Також Сергій розповів, що невдовзі приїде додому у відпустку й все буде добре. Та того дня він більше не телефонував, а на тривожні дзвінки матері оператор постійно сповіщав, що абонент знаходиться поза зоною дії. Як пізніше з’ясувалося, того ж дня і сталася з ним біда, ворожий снайпер кулею із зміщеним центром влучив прямо у ліве око, а вилітаючи наскрізь, куля розтрощила задню частину черепа і значно пошкодила мозок. Проте Сергій був живий, хоч і непритомний. Його швидко на гвинтокрилі доправили до Харківського військового шпиталю, разом з ним на тому борті летіли ще двоє важкопоранених бійців. У шпиталі Сергій перебував майже тиждень, лікарі чекали, що молодий і здоровий організм включить свої захисні функції і мозок хоч трішечки затягнеться, тоді можна вже було б робити операції. На жаль, дива не сталося, поранення було надто важким і боєць 15 листопада під вечір полишив цей світ…

Той тиждень, коли Сергій перебував між небом і землею, його родина у лікарів та медсестер постійно цікавилась станом його здоров’я. Вони теплими словами згадують харків’янок Ірину Глухан та її подругу Валентину, які допомагали важкопораненому майже цілодобово. В той же час до сина подалася з дому Марія Чура. Прибувши, зрозуміла, що взяла з собою мало коштів, тому поїхала назад додому. Зібравши необхідні гроші, матір знову збиралася до Сергія у Харків. Та майже напередодні від’їзду до матері зателефонували зі шпиталю й повідомили про смерть сина…

Ховали героя 26 священиків

Найперше, хто почав надавати допомогу родині загиблого, це місцеві священики – отець УГКЦ Іван (одночасно є деканом Теребовлянським) та отець УПЦ КП Михайло. Вони під час служб сповістили односельців про загибель їхнього земляка й запропонували допомогти, хто чим зможе. От всі сельчани й відгукнулися, про це із щирою вдячністю розповідає двоюрідна сестра Сергія Уляна Шок: «У пані Марії залишилися ще двоє дітей - старша за Сергія донька Ольга і наймолодший син Юрій. А нашого Сергія в селі люди знали як доброго, чуйного і врівноваженого чоловіка, про нього говорили, що такого ніяк неможливо образити. Він охоче всім допомагав. Був надзвичайно працьовитим. Ми щиро та душевно співчуваємо нашій пані Марії і надалі будемо всіляко їй допомагати».

Організацію перевезення тіла солдата взяла на себе сім’я Стечишинів – пані Алла була донедавна сільським головою, а її чоловік Андрій – місцевий підприємець. Останній виділив кошти, пальне і все необхідне на дорогу. Пані Алла звернулася до волонтерів ГО «Теребовлянська вежа» з проханням допомогти у перевезенні тіла Сергія. За ним до Харкова поїхали голова ГО Олексій Стадник, волонтер Тарас Конон і двоюрідний брат Сергія. Так, за словами Олексія Стадника, на місці їм значно допомогли із документами харківські волонтерки Віра й Олена, а коли завантажували в авто труну, то тут на поміч прийшли працівники шпиталю – офіцер і один рядовий. Коли ж волонтери прибули на кордон Тернопільської області, то тут їх чекав гурт людей. Це були школярі, студенти, волонтери, представники різних доброчинних громадських організацій, тернопільський «Автомайдан»… На узбіччях до Лошнева стояли люди з запаленими лампадками і букетами квітів, при наближенні траурної процесії схиляли голови й клякали на коліна в знак великої шани загиблому. В Тернополі воїна приїхали вшанувати перші особи області й району, представники військових комісаріатів.

На похороні Сергія, що відбувся 19 листопада, було 26 священиків усіх конфесій. Особисто був владика УПЦ КП, архієпископ Тернопільський, Кременецький і Бучацький Нестор. А також демобілізовані воїни АТО Теребовлянщини, зокрема: земляк із Лошнева Олександр Бойко, Леонід Павельчук із Налужжя, Ігор Дудар та багато інших. Взагалі з Лошнева служать чи вже відслужили шість воїнів у зоні АТО.

Пані Марія та вся її родина висловлюють щиру подяку всім односельчанам, священикам, родині Стечишинів, теребовлянським волонтерам і всім небайдужим людям, які у скрутну хвилину не полишили їх напризволяще, а відкрили душі свої для співчуття та допомоги.

На завершення необхідно ще сказати про те, що цікавить, болить більшість українців. Найперше слід запитати, що ж це за перемир’я з ворогом, коли під час нього гинуть люди? Чому виникають такі думки у людей? Та, напевне, тому, що багато з них втратили довіру до влади, а найбільше - до військової, зневірилися в ній. За словами бійців АТО, там, на Сході, якщо 20% населення проукраїнськи налаштовані, то це ще добре. Решта – або байдужі й очікують, хто ж нарешті переможе, або відкриті вороги та їх поплічники. Якщо керівники держави та ЗСУ найближчим чином не змінять пріоритетів у відношенні до людей, то може статися ще більша біда, ніж ця безглузда війна. Та й чи війна це у прямому сенсі? Скоріше, це бізнес можновладців, який базується в основному на контрабанді в зоні АТО. Тож останнім часом складається враження, що головний мозок у наш час стає рудиментарним органом, а виростають замість нього руки, «руки, які не крали», жага до наживи будь-яким способом, навіть замішаним на людській крові… 

Джерело: Номер один