Серед понад 200 борщівських вишитих сорочок – справжніх раритетів народного мистецтва у Борщівському обласному краєзнавчому музеї зберігається одна – із досить цікавою історією.

Але перш ніж почути її, треба згадати давню легенду, за якою домінуючий чорний колір вишиття у борщівській сорочці пов’язаний з конкретними подіями місцевої трагічної історії. Так ось, у XV-XVII борщівський край був постійним об’єктом нападів турків.

Вороги безжально спустошували і грабували села, забирали у полон місцевих жителів. Після одного з таких нападів у кількох наддністрянських селах загинули всі чоловіки. Тоді дівчата і жінки, оплакуючи свої гіркі долі, поклялися протягом кількох поколінь носити жалобу за загиблими коханими і вінчатися у сорочках, вишитих переважно чорними нитками. І клятву виконали…

Цю легенду розповіла мені головний зберігач фондів музею Леся Грабик.

- Нині борщівська сорочка посідає почесне місце серед усього розмаїття національного вбрання. Тому що, борщівська вишивка є унікальним і неповторним народним мистецтвом. Етнографи, мистецтвознавці стверджують, що на сьогодні в Україні залишились два найбільш популярних види вишивки: полтавська та борщівська, як феноменальне явище, в якому закарбовані фрагменти трипільської культури, розповідає пані Леся. - У нашій колекції більше двох сотень неповторних сорочок, вишитих у різні роки місцевими майстринями. У кожній автентичній роботі, кожному вишитому символі – закарбовано свій певний сакральний зміст, - розповідає етнограф. - Вишивальниці використовували традиційні для нашого краю техніки – «вузлик», «колодки». А щодо візерунку, то майстрині брали шерстяну нитку, яку фарбували натуральними барвниками. Називалася вона «бовна». Також, як і колись, так і тепер часто для оздоблення сорочок використовували різнокольорові намистини – пацьорки. Сорочки на Борщівщині, переважно шили із конопляного полотна, хоча льон селяни також вирощували. Окремі сорочки передавались із покоління в покоління. Як і ось оця, що я тримаю у руках. Їй – не менше 125 років. Належала вона відомій в діаспорі та в Україні громадській діячці, керівнику найстарішого в Канаді українськомовного часопису «Український Голос», видавничої спілки «Тризуб», засновнику і голові комітету «Допомога Україні» при «Українському Голосі», співголові благодійної організації «Фундація імені митрополита Іларіона (Огієнка)» Анні Фігус-Ралько.

е01 (Copy)

Її мати – із борщівського села Гермаківка, батько – із Сапогова цього ж району. Наприкінці XIX ст її мати у 4-річному віці разом із батьками та братами емігрує у Канаду.

Коли звідси виїжджали, у Великодній вівторок, це була дуже трагічно-хвилююча подія. 27 квітня, колив усе цвіло, люди тішилися Воскресінню, сім’я збиралися у далеку дорогу. Проводжало ціле село, бо дуже поважали цю родину. Навіть окрема Служба Божа була тоді в місцевій церкві. Священик їм подарував ікону на дорогу. Всі прекрасно розуміли, що ніхто з них сюди, на Тернопільщину вже не повернеться. На згадку про це у навіть поставили дубовий хрест у Гермаківці…

Там, у Канаді вони разом із іншими емігрантами-українцями у провінції Манітоба засновують поселення Шевченкове.

Анна народилася вже там, у 1926 році. Закінчила коледж, стала активною громадською діячкою. Вона - перша жінка-президент видавничої спілки «Тризуб», у 1991 році, після проголошення Незалежності України заснувала благодійний комітет «Допомога Україні, почала відсилати в Україну велику кількість посилок.

Десь понад 100 тис надійшло пакунків. І ось, коли пані Анна сюди  приїхала, то побачила нашу багатющу колекцію вишиваних сорочок. Тоді вона сказала, що має вишивані сорочки-вишиванки, які були привезені із Тернопільщини, з Борщівщини туди, в Канаду. Згодом їх передала нам. Ось одна із них. Бачите, на них вишита інсталяція хреста, це - оберіг, хрест тут присутній у вигляді таких квіточок.  Узори повторюють символіку, яка є на трипільських глечиках, ось такі обриси рибок, тут же - звивиста лінія – «берегинька», баранячі роги у вигляді трипільського глечика…

Отаке тісне переплетіння орнаментів візерунків на давніх сорочках і на виробах Трипільської культури свідчить про глибинні етнічні витоки цієї, зрештою й інших, збережених у нас сорочок.

- Це тільки одна історія однієї вишитої сорочки. А є не менш цікаві історії, та про це, колись іншим разом, - каже Леся Грабик.

е05 (Copy)

Вкотре вглядаюсь у нібито прості орнаменти цієї найдавнішої у Борщівському музеї вишитої сорочки-мандрівниці. І ніби бачу у тих взірцях долі людей, що покидаючи рідний край, клали до торбини з-поміж найнеобхідніших у дорозі речей жменьку рідної землі, Біблію, а ще – «Кобзар» й оберіг - прабабціну вишиту  сорочку. Аби там, на чужині, серед неозорих прерій міцніше триматися своєї віри й мови, традицій. Традицій, які збереглися і в Україні, де сьогодні відзначається День вишиванки і в цьому галицькому містечку, де щорічно проводиться Всеукраїнський фестиваль «У Борщівському краї цвітуть вишиванки».

е03 (Copy)

е02 (Copy)

Фото автора