Іван Гуня, капелан Української греко-католицької церкви, їздить в зону бойових дій з 2014 року. Спочатку він возив гуманітарну допомогу військовим і місцевим мешканцям. Згодом очолив громадську організацію «Рада мирних ініціатив», яка об’єднує ветеранів Афганістану з України, Росії, Білорусі і Казахстану для спільного діалогу щодо утвердження миру на Донбасі.

Нині «афганці» України входять до складу контактної групи цивільно-військового співробітництва при Генштабі Збройних Сил України з питань пошуку і ексгумації тіл загиблих та організації обміну військовополоненими. Впродовж останнього року вони займаються налагодженням діалогу та пошуком шляхів до миру між сторонами збройного конфлікту на сході України, повідомляє Погляд.

Журналіст LB.ua зустрівся зі священиком напередодні його виїзду на Донбас після Різдвяних свят. Вдома отець Іван за останні два роки буває досить рідко. Якщо навіть випадає така нагода, то кількох днів вистачає лише на відновлення сил після тривалих переїздів та переговорів. Втім, зазначає, що відчуває неймовірну радість, коли його діяльність дає позитивні результати. І впевнений, що мирний час в Україні – вже близько.

Коли ви вперше поїхали на Донбас?

У 2014 році. Організували групу із «афганців» і почали їздити на Донбас для допомоги нашим військовим і звичайним громадянам, організували опіку над дітьми-сиротами, вагітними жінками та самотніми матерями, людьми похилого віку.

Я служив в Афганістані у 1987-1989 роках. З тих пір продовжував спілкуватися зі своїми побратимами. Звісно, наша комунікація не була дуже активною, оскільки священиче служіння забирало в мене чимало часу. Втім, зв’язки між «афганцями» збереглися.

Початковою ідеєю поїздок на Донбас було забезпечення гуманітарною допомогою тих, хто перебував на цій території, чи все таки пошук шляхів припинення воєнних дій?

Спочатку ми їздили туди, щоб вивчити ситуацію, котра склалась в тому регіоні. Моєю особистою місією було нести туди Боже світло, порозуміння і мир. Під час бойових дій до людини приходить страх, напруження, це, в свою чергу, породжує ненависть, озлобленість, агресію. Часто такий накал емоцій призводить до неправочинних дій: до знущань, мародерства і т.д.

Звісно, війна є війною і вплинути на всі процеси, які супроводжують бойові дії, – неможливо. На жаль, ми – священики – не можемо припинити стрілянину. Однак, намагаємося вплинути на те, щоб людина не вчиняла злочинів.

У християнстві є чимало прикладів людей, котрі в різні періоди перемагали страх і ненависть християнськими і загальнолюдськими цінностями. І саме священик повинен приносити мир в серце кожної людини, показувати, що є надія на мир, і за неї варто боротися.

Кому ви возили допомогу? І як дізнавались, хто її потребує?

Ми їздили по різних населених пунктах Луганщини і Донеччини, спілкувалися з людьми. Таким чином, формували список потреб для наступної поїздки.

Восени 2015-го року почали заїжджати на непідконтрольну українській владі територію. Ніхто не ставився до нас агресивно. Був лише один випадок певного непорозуміння, але ми змогли його мирно залагодити…

Як правило, мене, як греко-католицького священика, сприймали без агресії. У багатьох випадках окремі особи просили благословення. І це було для мене ще одним стимулом боротися за мир. Адже чимало людей стали заручниками цієї війни. Вони проти своєї волі опинилися в котлі бойових дій, з якого й досі не можуть вийти.

Ще до бойових дій на Донбасі я знав чимало людей, котрі проживали в тому регіоні. Дехто із них був переселений свого часу із Західної України, вигнаний із території Польщі. Вони осіли в селах Донбасу. Жили і трудилися там. І були патріотами своєї держави.

Тож під час прийняття рішення поїхати на Донбас мною керувала любов до цих людей. Я не вірив, що там живуть настільки жорстокі люди, котрі винні у виникненні війни.

Дозвіл на перебування на непідконтрольній території Донбасу ви отримували в результаті переговорів за участю афганців, котрі проживають на тій території?

Так. Ми спілкуємося з колишніми афганцями із Донецької, Луганської області, Росії, Білорусі, Казахстану. Сьогодні ми всі працюємо задля врегулювання конфлікту в Україні.

Афганці беруть участь у бойових діях на Донбасі?

Так. Є ті, які беруть участь в бойових діях і від української армії, і від інших формувань.

Попри це завдяки комунікації між афганцями було звільнено чимало полонених. Особливо в 2014 – на початку 2015 року.

Бачите, професійні військові, котрі переживали горнило війни, в більшості своїй не керуються емоціями, а прагматикою. Завдяки цьому вдалося зберегти чимало людських життів, уникнути певних зіткнень, похоронити загиблих.

Нині ви продовжуєте возити гуманітарну допомогу в зону бойових дій? Волонтери розповідають, що активність пожертвувань суттєво впала.

Українське суспільство зубожіло. Набагато менше людей можуть допомогти. Щоправда, нині й такої потреби возити гуманітарну допомогу на схід України немає, як це було в 2014 році. Армія досить непогано забезпечена. Щодо окремих видів товарів, необхідних бійцям, – їх завозять волонтерські організації.

Нині існує більша потреба в тому, щоб шукати діалог, порозуміння між людьми. А також допомагати тим, хто повертається з війни, їхнім родинам.

До вас особисто звертаються з проханням допомогти в реабілітації бійців після війни?

Так, звертаються. Але я проводжу більше часу на сході. Якщо на кілька днів повертаюсь додому, намагаюся за цей час прийти до себе, помолитися.

Ви потрапляли в небезпечні ситуації, під обстріли на Донбасі?

Кілька разів в місцях, де ми перебували, велися обстріли. Серйозно нас накрили мінометами, коли почався штурм Дебальцево. Ми тоді довго сиділи в підвалі…

Зазвичай я їздив у «найгарячіші» точки Донбасу, де перебували військові. Як тільки ми починали молитися, обстріли припинялися. І тиша могла зберігатися ще кілька днів після служби. Як це пояснити? Думаю, що з усіх сторін є християни, котрі хочуть жити. І Бог нам допомагає…

Відчували страх під час обстрілів?

Страх завжди присутній, людина не може не боятись. Але я багато вже пережив в своєму житті до поїздок на Донбас.

Страшно стає тоді, коли починаєш думати про себе, про своє життя. Якщо керуватися любов’ю до людей, бажанням їм допомогти, страх зникає.

Війна – це трагедія, що породжує рани, розруху. Війна народжує протистояння в ненависті, озлобленості. Це – найгірше, що могло відбутися в нашій країні.

На жаль, ми не змогли зберегти, хоч і слабкий, але мир, не зуміли мудро вирішити ситуацію, котра склалась в нашій країні. Переконаний, що війни можна було уникнути.

Які, на вашу думку, причини початку війни в Україні?

Є дуже багато причин, що ця війна все-таки відбулася. Зокрема, політики постійно розділяли Україну на схід і захід. І робили це штучно, щоб набрати потрібну їм кількість голосів на виборах. Мешканців західних регіонів вони обзивали «бандерівцями», «фашистами», а тих, хто проживав у східних регіонах, зображали як непатріотів, безхарактерних людей. Цими образами вони активно маніпулювали.

Існують й інші причини початку війни: проблема неякісної влади в Україні, корупції, бізнесові інтереси в донецькому регіоні тощо. Все це перемішалось…

Звичайно, чимало українців стверджують, що у ситуації, котра склалась в Україні, винна лише Росія. Але ж ми самі багато чого не змінили в своїй країні, щоб уникнути війни.

Чим схожа війна, яку ви пережили в Афганістані, від тієї, котру бачили на Донбасі?

Війна в будь-якій країні і в будь-який час є жорстокою. Однак, в Україні війна – дуже жорстока. Використовуються сучасні види озброєння, важка артилерія, що знищує все вщент.

Хоча мені відомі факти, так би мовити, прояву людяності зі сторони представників обох сторін в певних випадках. Жертв і руйнувань війни було би ще більше.

Хіба може людина, котра перебуває в постійному напружені через обстріли, бути доброю і милосердною?

Страх, який постійно присутній на війні, призводить до того, що людина стає жорстокою, перестає себе контролювати. І ті молоді хлопці, котрі раніше не бачили бойових дій, перебуваючи в такому стані, могли навіть не усвідомлювати, чому так себе поводять.

Присутність Бога допомагає їм знаходити в собі мужність, мудрість правильно поводитися і в окремих випадках припиняти дії, котрі можуть призвести до надмірної жорстокості по відношенні до інших.

Мені розповідали про кілька випадків, коли українські розвідники, що проводили певні спецоперації, заходили в приміщення, де були «ополченці», молоді хлопці, обеззброювали їх і залишали живими. Спрацювало почуття людяності, розуміння того, що рано чи пізно їх очікує зустріч з Богом.

Знаю про подібні випадки і зі сторони «ополченців», котрі відпускали наших військових живими. Про це не варто мовчати, оскільки ми мусимо знайти механізми для порозуміння і закінчення цієї війни. Дійти до миру, до перемоги.

В 2014-му році розповіли в одному добробаті, як їхній боєць, легко поранений в ногу, і впав у щойно звільнений блок-пост. Там лежав тяжко поранений «ополченець». Наш боєць спочатку надав йому допомогу, а потім собі. Для мене це – вражаючий і, як для священика, приємний приклад свідчення людяності і християнського милосердя.

У вашому розумінні перемога для України – це припинення бойових дій і «замороження» ситуації на Донбасі чи відвоювання території?

Я не бачу доцільності військового звільнення території. І чимало військових, з якими я спілкуюсь, погоджуються з такою думкою. Наступ призведе до ще більших руйнувань і жертв, в тому числі серед мирного населення.

Інше питання: коли і за яких умов ми зможемо знайти порозуміння і домовитися про припинення війни.

З початку 2015 року тривають переговори в Мінську для врегулювання війни на Донбасі. І досі вони не призвели до припинення бойових дій.

Треба починати комунікацію з низів, серед різних груп населення. Якщо люди почнуть між собою знаходити порозуміння, не боятимуться шукати мир, то ситуація на Донбасі швидко може залагодитися.

Сьогодні в соціальних мережах штучно підсилюється озлобленість людей, створюється образ ворога. Чимало користувачів мережі пишуть гнівні коментарі, закликають до вбивств і насильства проти тих, хто воює з українською армією, проти росіян.

Ненависть – це загибель. Якщо ми (українці – ред.) не зможемо опанувати себе і стати вище ненависті, агресії, злоби, не побачимо цінностей, задля яких варто боротися, то нас використають і знищать.

Ненависть до росіян пов’язана з тим, що російські військові беруть безпосередню участь у війні на Донбасі.

По-перше, треба знати, хто стоїть за війною на Донбасі. Якщо є росіяни, то не весь російський народ… По-друге, часто людей заставляють йти воювати на Донбас. Крім того, чимало тих, хто воює на Донбасі – це найманці з інших країн, котрі заробляють на цьому гроші. Їм все рівно з ким і за кого воювати. По-третє, там (на непідконтрольній території) є українці, наші брати. Нам потрібно знайти порозуміння і зупинити цю багатовікову систему стравлювання українців проти українців. Прикладом для цього може стати Іспанія, Ірландія та інші країни.

Давайте домагатися від світових лідерів дозволити нам самим вирішувати питання України і українців. Не лише повернути собі територію на сході, але й забезпечити майбутнє країни.

В якій перспективі можливе порозуміння з росіянами?

Починати варто з того, що перестати творити собі ворогів і демонізувати опонентів, а шукати шляхи виходу з ситуації. Останні два роки нас (українців – – LB.ua) постійно тримають в напруженні щодо ситуації на Донбасі. Лякають чи то нападом Росії, чи іншими страшними сценаріями розвитку подій. Втім, не лише війна є основною проблемою нашої країни.

До прикладу, на дорогах України щодня гине від 6 до 8 людей. Скільки людей помирає в пожежах, від різних хвороб, які давно лікуються в інших країнах, від алкоголізму, наркоманії?.. Є й дрібніші проблеми, вирішення яких залежить від нас самих.

Сьогодні сотні людей покидають Україну, чимало – озлоблені на все, що їх оточує. Треба починати любити свою країну, свій народ. Як тільки у нас почне боліти серце за кожного українця в будь-якому куточку світу, ми почнемо відроджувати і зможемо розвивати нашу державу.

Ви очолюєте громадську організацію «Рада мирних ініціатив», а також входите до контактної групи цивільно-військового співробітництва при Генштабі Збройних Сил України з питань пошуку і ексгумації тіл загиблих та організації обміну військовополоненими.

Так, згадана вами організація була зареєстрована на базі цієї контактної групи. Командиром групи є полковник Олексій Ноздрачов. Ми створюємо сприятливі умови для успішності переговорів щодо звільнення полонених, ексгумації тіл загиблих. Висвітлювати деталі нашої роботи я не можу. Ми офіційно працюємо від Генштабу, але не ведемо публічно свою діяльність.

Шкода, що на темі ексгумації, на темі полонених багато людей робить піар і грає політичну гру. Від цього страждають і самі полонені, і їхні сім’ї. Якщо б можна було винести ці теми з площини політики, усі полонені давно були би вдома.

Скільки, за вашими даними, залишається полонених українських військових на Донбасі?

За нашими даними, понад сотня полонених – в Донецьку, і до десяти – в Луганську. Хоча є близько 500 – зниклих безвісти. І ми достеменно не знаємо, чи живі вони ще і перебувають в полоні, чи загинули.

Є чимало місць захоронення на Донбасі. До деяких з них немає доступу. Наприклад, Савур-могила – повністю замінована. Щоправда, існують домовленості, щоб цей процес в найближчий час зрушився з місця. Однак, знову ж таки, не можу озвучувати деталі.

Знаєте, попри різні труднощі, що супроводжують роботу нашої групи, відчувається певна радість від того, що наша діяльність не є марною. Ми брали участь в різних процесах для наближення миру.

Наскільки близьким є завершення війни, на вашу думку?

Вже було декілька етапів, під час яких війна могла бути завершена. Не хочу заглиблюватися в причини, чому це не відбулося. Скажу лише, що бачу активне приготування до закінчення війни. Думаю, найближчим часом вона мала б завершитися. Бог нам у тому допоможе. Головне, щоб ми всі цього бажали.