«Кожен день мого життя – диво Боже» - нововисвячений тернопільський єпископ
Нещодавно в Марійському духовному центрі у Зарваниці відбулася архиєрейська хіротонія, під час якої було висвячено єпископом-помічником Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ Теодора Мартинюка.
До цього високопреподобний отець Теодор (в миру Тарас Мартинюк) був ігуменом Свято-Успенської Унівської лаври на Львівщині.
"Нова" поспілкувалася з нововисвяченим єпископом.
– Владико, у чому відтепер полягатимуть Ваші духовні обов’язки?
– Головний мій обов’язок – допомагати в різних душпастирських і адміністративних справах митрополиту Василію Семенюку, а ще бути співбратом для духовенства та мирян. Нема особливих конкретних завдань, вони радше випливають з потреб різних справ, що можуть бути в архиєпархії.
– Коли до Вас вперше прийшло усвідомлення Бога?
– У ранньому дитинстві. Я дуже добре пам’ятаю першу сповідь і перше святе причастя. Все відбувалося підпільно у хаті моєї бабусі. І коли я вперше прийняв причастя з рук мого духовного отця Порфирія Чучмана, який був двічі ув’язнений за те, що відмовився перейти на московське православ’я, це був перший поштовх до розуміння того, хто такий Господь, якщо люди беззастережно посвячують Йому своє життя, вірять в Нього і навіть готові віддати своє життя за Нього. Десь у п’ятому класі у мене виникла думка, що хочу стати ченцем, а в 19 років пішов до монастиря. Коли я заявив батькам про своє рішення стати монахом, для них це був, наче грім з ясного неба, бо у 1989-ому році монастирі були підпільними. Господь Бог, одначе, все влаштував.
– Розкажіть про Господні дива, що відбувалися у Вашому житті?
– Кожен день мого життя – диво Боже. Найперше – я бачу, як Господь мене провадить. Наприклад, я ніколи не планував вчитися в Римі, ніколи не уявляв себе науковцем чи єпископом. Призначення мене на єпископа – для мене одне з найбільших випробувань, почуваюся школярем, адже треба ще вчитися бути єпископом. До речі, коли постало питання про моє служіння як єпископа, я запитав поради у блаженнійшого Любомира Гузара, і він сказав: «Ти – монах, головним атрибутом монаха є те, що він має служіння, яке йому доручають. Отже, що доручить Церква, треба у послуху прийняти».
А якщо говорити про дива, які я мав нагоду спостерігати на прикладі інших людей, то, пригадую, як під час виборів до Верховної Ради до монастиря в Уневі на екскурсію привезли спостерігачів з Донецька. Більшість з них – невіруючі, але їм було цікаво подивитися, як ми живемо. Один з наших отців проводив екскурсію і розповідав, що біля ікони Матері Божої відбувається багато зцілень, у незрозумілий спосіб люди позбавляються раку та інших важких недуг. І тут один чоловік каже, що в нього була гуля на руці, а під час оповіді він схопився за неї, подивився на ікону і гуля зникла… Ось як вмить Бог промовляє до невіруючої людини!