Місто — це текст. Його творимо ми своїми спогадами та переживаннями, його творять написи — і йдеться не тільки про рекламу, оголошення чи назви магазинів, а й те, що можна прочитати поміж цими рядками. Зрештою, хтось навіть порівнював письмо до ходіння — прокладаючи маршрути, ми наче будуємо речення, з котрих укладаються розповіді. А ще місто буквально стає текстом, існуючи у творах, написаних про нього. 

Тема багатовимірності Чорткова звучала й поглиблювалася під час зустрічі із відомим письменником, родом із Чорткова, а нині мешканцем Нью-Йорка — Василем Махном. Цю зум-зустріч організувала та провела Чортківська публічна бібліотека, вела розмову директорка книгозбірні Ірина Брунда. 

Пропонуємо вашій увазі витяги із розмови з Василем Махном. 

Якось мені захотілося зробити Чортків літературою. У цьому місті народився знаний письменник Карл-Еміль Францоз. Він, серед іншого, написав «Євреї Барнова», де описаний Чортків, це місто він згадує у інших творах. Ці тексти стали проривом для Чорткова. 

Не всім містам щастить стати текстом. Література може відтворити забуті сторінки історії і в цьому вбачаю одне зі своїх завдань. Те, що зробив Францоз, було для мене своєрідним дороговказом і прикладом, бо кожне покоління потребує осмислення свого місця, простору, реалій. 

Уперше в прозі я торкнувся теми осмислення Чорткова у збірці оповідань «Дім у Бейтінґ Голлов», хоча до того звертався до цієї теми у віршах; коли ж писав епічний твір «Вічний календар», де метою було показати час і простір невеличкого трикутника Чортків-Бучач-Язловець (а ще Митниці, прототипом якої стало село Базар) зрозумів, що Чортків — це концептуальне для мене місто. 

Існує Чортків реальний — з вулицями, річкою, мостами, а є уявний, створений у мистецтві. І ці два міста спілкуються. А провідниками цього діалогу є письменники з одного боку, а з іншого — читачі, бо текст без них мертвий. 

Одним із вузлових моментів життя Чорткова, як на мене, є 1939 рік. 17 вересня місто було завойовано, і це змінило структуру життя поколінь. З того моменту почалося руйнування ієрархії та порядку європейського співжиття, вибудуваного після Першої світової (хоча й важливо розуміти, що не слід ідеалізувати той час). Радянський період створив багато проблемних моментів історичної пам’яті. Наслідки цього ми бачимо нині, вони проявляються у різний спосіб.

Культура є візитівкою будь-якого міста й вона складається, в тому числі, з літературної та архітектурної спадщин. Для мене культурний простір Чорткова, позначений іменами, є таким же важливим, як простір історичний. Серед таких імен — Саша Блондер, або Андре Блодель (це ім’я він придбав у Франції) — художник-авангардист, народжений у Чорткові, а пізніше він замешкав у Парижі, де зажив слави. Я знайомий із його сином Марком. Кілька років тому в Ізраїлі виходила моя книжка віршів, я подумав, що було б добре розмістити на обкладинці роботу Саші Блондера «Водоноша в Чорткові», датовану 1936 роком. Краківський музей погодився надати картину, проте треба було звернутися до власників авторських прав — дітей Саші Блондера. Я написав до його сина Марка Блонделя, і він погодився на розміщення світлини роботи. Відтоді ми почали з ним спілкуватися. Він надіслав мені близько трьох десятків малюнків батька. На зображеннях постає міжвоєнний Чортків — архітектура, люди, околиці. Розділ роману «Вічний календар» я присвятив родині Блондерів. Введення Блондера у чортківський простір надзвичайно серйозне завдання, як і введення імені Карла-Еміля Францоза. Все, що було народжене на цій землі та принесло славу містові, потрібно оновлювати, аби воно працювало на нас.

Чортків — місто, де поєднані локальні пласти історії та глобальні. Це те надбання, котре слід усвідомлювати та культивувати. У романі «Вічний календар» я поєднав локальне та глобальне. Можна дотримуватися думки Борхеса, що місцем літератури є весь світ, але попри те у кожного є місця, котрі найближчі, — місце народження, місця тривалого замешкування, місця, де побачив небо, річку, де зрозумів світ і усвідомив себе у світі. Як на мене, важливо поєднувати локальність та глобальність. Важлива у цьому контексті самоідентичність. І для мене чинником самоідентифікації письменника є мова. Де б він не мешкав, про що б не писав, якщо це написано українською, то це означає, що це український погляд. 

Я дуже люблю деталі. Помічаю їх і потім вони мені допомагають конструювати текст. Я намагаюся писати свої есеї не просто як турист, а додаючи у них історичний та культурний аспекти, аби це був не просто опис відвідин певного місця. 

Зараз я працюю над новим романом і третина вже написана. До форуму видавців вийде поетична збірка «Одновітрильний дім», котра вже у видавництві. Я переклав українською збірку польської поетки Анни Фрайліх, котра нині мешкає в Америці. Цьогоріч «Вічний календар» вийшов польською, а незабаром у видавництві «Фоліо» — надрукують його російською, готується німецький переклад, тривають перемовини про переклад англійською, є намір перекласти роман івритом. 

Писати складно: існують мільярди слів і з них потрібно вибрати ті, котрі найбільше пасують для творчого задуму. Як їх відсікати, як із ними боротися — це складні запитання. У певний момент слова стали для мене сакральними — ними не можна розкидатися, їх не можна вживати будь-де. Зв’язок письменника зі словом дуже інтимний. Треба бути дуже обережним і точним у кожному висловлюванні. 

Анна ЗОЛОТНЮК