Намір поспілкуватися із тернопільським критиком Тетяною Дігай був давно. А вихід її нової збірки «Час дефіле. Літературна критика: рецензії та відгуки на твори сучасної української поезії та прози 2012-2015 років» був вагомим приводом.

— Пані Тетяно, спершу — про новинку.

— У ній зібрані тексти, які раніше не публікувалися під однією палітуркою. Моя попередня книжка з літературною критикою «Післямова» вийшла у 2011 році. Видати «Час дефіле» було ідеєю очільника обласної організації Національної спілки письменників України Олександра Смика.

— Ваша перша збірка критики «Книжкові імпресії» вийшла 2007 року, тоді ж, коли ви перемогли у конкурсі читацьких рецензій від «Книга року ВВС» .

— Професійно як член спілки пишу майже десять років, хоча й до того і віршувала, й критикувала. Свого часу писала театральні огляди, пародії, епіграми. Мені імпонував наш театр часів, коли в ньому працював Петро Ластівка, молодий режисер із європейським баченням сучасного театрального процесу.

Премія «Книга року ВВС-2007» за рецензію була для мене  посмішкою богині Фортуни. Надіслала дві чи три рецензії. І мені пощастило, бо вже потім дізналася, що конкурували україномовні тексти з Білорусі, Польщі, України, Росії. Донині я єдина з Тернополя, хто виграв цей конкурс.

Ця перемога дала поштовх до професійної роботи. Але мені бракувало фахових знань — все ж я музикознавець, не літературознавець. Я не розгубилася, сіла за конспекти, шукала фахову літературу в Інтернеті, обласній універсальній науковій бібліотеці. Всі джерела, де можна було знайти потрібні знання, я використала.

 Безперечно, у мене щаслива літературна біографія, адже мене підтримували колеги письменники, журналісти, критики зі всієї України: хвалили, друкували, нагороджували. Газета «Літературна Україна» опублікувала за кілька років більше 20-ти моїх рецензій, співпраця з нею триває й досі.

— Отже критика. Що це означає для Вас?

— Моє писання більш широкого жанрового визначення, ніж просто критика чи рецензія. У своїх відгуках я торкаюся багатьох актуальних суспільних питань. Це не зовсім літературознавство, тому що воно ближче до науки, а я вважаю свою творчість ближчою до мистецтва. Моїм текстам притаманний вільний есеїстичний стиль. Зазвичай, у своїх рецензіях я уникаю розповіді про сюжет книги. Мене більше цікавить, не про що написано у книжці, а як написано, досліджую впливи попередників і шукаю художні ознаки на перспективу.

— Як вибираєте книжки для рецензування? Як працюєте над критичним твором?

— Перш за все, книжка має мене зачепити. Як правило, на те, щоби її опрацювати, йде близько тижня. І не має значення, яка вона за обсягом. Буває, вірш за проблематикою вартує роману. Коли я читаю книжку, маю відчути її, поступово у мене народжується її художній образ. Я багато нотую — думки, слова, образи — потім все це стає мені в нагоді. Буває, рецензія народжується одразу, а іноді за кілька днів. Перечитую і… відправляю, бо знаю: якщо завтра сяду за цей текст, він буде  іншим.

— А чого Ви не пишете у своїх рецензіях?

— Іноді беру книжку в руки, буває, знаю автора давно, може, навіть колись писала про його твори, а ця книжка не подобається. Тут є делікатні речі. Приміром, знаю, що моя критика шановному колезі не потрібна, вона вже нічого у його творчості не змінить. Він буде писати, як писав, тільки образиться на мене. Такі випадки у мене були. Хоча рецензії з негативом у мене теж є, проте з письменниками-земляками я обережна. Як правило, стараюсь оминати книжки, в яких, на мій погляд, нема достатнього позитиву. Якщо подобається книга, обов’язково аргументую – чому так вважаю. Негативні, на мою думку, моменти, які помітила, проте думаю, що їх не варто озвучувати на публіку, висловлюю приватно, без свідків.  Окрему мою професійну зацікавленість викликають книжки молодої генерації літераторів, зокрема, поетичні, прозові та перекладацькі дебюти  Юрія Матевощука, Зоряни Биндас, Юрія Вітяка та багатьох інших.

Я майже не пишу рецензій про твори на теми теперішньої  війни. Вважаю:  має пройти певний час, щоби осмислити і художньо відтворити цей жах і біль, що випав на нашу спільноту. А зараз багато хто поспіхом видає і прозу, і поезію. Тексти багатьох творів сучасних літераторів здебільшого виглядають чорновиками, потрібен час для їхнього дозрівання-доопрацювання. І ще мене хвилює питання нової кон’юнктури: від того, що твір написано українською мовою та про війну, він не перестає бути графоманським. У відчутті текстів я довіряю  своїм знанням та інтуїції, бо у своїй творчості я людина незалежна і підпорядковуюся тільки власному сумлінню.

— Ви пишете про книжки письменників зі всієї України. Який на їх тлі мають вигляд наші автори?

— Загальної картини не маю, бо не відслідковую творчість всіх тернопільських письменників — це фізично неможливо. Але є й ті, за творчістю котрих я стежу, відгукуюся на їхні нові твори. Зокрема, це Петро Сорока, Богдан Мельничук, Сергій Лазо, Ірина Дем’янова, Олександр Смик, Леся Коковська-Романчук та багато інших, не менш цікавих і талановитих літераторів Тернопільщини.

Анна ЗОЛОТНЮК