Відречення спершу власної матері, а згодом і батька, позбавлення родинної спадщини, арешт і вбивство чоловіка пережила призабута у наші дні літераторка Кароліна Федорович – вона ж Дарія Віконська.

“Молоді вирішили побратися. Батько спротивився їхньому подружжю, але дочка була інших поглядів і не скорилася. У 1916 р. Кароліна й Микола взяли шлюб у Середній церкві в Тернополі. Розлючений батько виїхав до Петербурга, де в 1917 р. помер, записавши весь свій маєток синові свого брата...”, – ці слова зі збірника “Шляхами Золотого Поділля” – тільки частина життєвої трагедії призабутої у наші дні, але знаної у довоєнний час письменниці Дарії Віконської, власниці маєтку у Шляхтинцях біля Тернополя.

За іншою інформацією, Володислав Федорович помер у Києві. Кароліна або ж Ліна Федорович – псевдо І. Федоренко та Дарія Віконська – народилася 17 лютого 1893 року у Німеччині.

“Була позашлюбною донькою шляхтича Володислава Федоровича і віденської артистки, імені якої у жодних джерелах не згадано. Мати відмовилася від дівчинки, тож її виховував батько”, – пише Василь Габор у розвідці “Аристократка духу: Дарія Віконська”.

Із боярського роду

Батько майбутньої літераторки Володислав Федорович – дідич із села Вікно у теперішньому Гусятинському районі і нащадок боярського роду , який, отримавши спадок по батькові Івану, потроїв його. Федоровичам належали, окрім Вікна, також села Шляхтинці й Чернихівці, містечко Товсте тощо. Володислав Федорович навчався у Тернопільській гімназії, а після її завершення виїхав до Відня, де два роки навчався у тамтешньому університеті на правника, а у вільний час – на художника.

Перейшовши для завершення навчання у Львівський університет, Федорович потім навчався ще й у паризькій Сорбонні і багато мандрував. Із 1871-го він став повноправним власником батьківських маєтностей і відзначився як український меценат та зразковий господар. У 1873-1877 роках навіть очолював товариство “Просвіта”... А от із донькою у Федоровича не склалося: спершу її покинула мати, і вона змалку перебувала у закритих, хоча й елітних, навчальних закладах Європи.

“Дарія Віконська здобувала освіту в Німеччині, Франції, Англії та Італії. Однак українську та польську мови вивчила вже у зрілому віці, коли батько привіз її у с. Вікно. Для цього він запросив для навчання вихідця із Вікна, професора класичної філології Тернопільської гімназії Миколу Малицького, знаного в літературі як автора поезій та нарисів, надрукованих під псевдонімом Микола Віконський”, – подає Василь Габор.

Заміж – за вчителя

До такого вибору вчителя дідича підштовхнув управитель маєтків Федоровича у Вікні, якому Микола Малицький доводився племінником. Звісно, що в управителя й думки не було, що учитель та його вихованиця покохають одне одного.

Навчалася Кароліна успішно. Якщо у 24 роки, за свідченнями автора рецензії на праці Дарії Віконської отця Йосафата Скрутеня, вона не знала жодної слов'янської мови, то згодом уже не тільки говорила, а й писала гарним стилем українською, вивчила польську та російську. Із дитинства донька Федоровича володіла німецькою, французькою, англійською та італійською мовами.

Неприйняття батьком подружнього вибору доньки сильно вдарило по Кароліні. Як-не-як, а жінці довелося відстоювати свої права на спадщину у суді проти двоюрідного брата, якому Володислав Федорович заповів усе: і села, і 5000 моргів землі на мільйон золотих.

“Кароліна Малицька випроцесувала для себе тільки село Шляхтинці і ним Малицькі володіли від 1920 року до приходу совєтської влади в 1939 року”, – пишуть Юрко Славчук та Дем'ян Дергак у збірнику “Шляхами Золотого Поділля”.

За словами тих же авторів, Малицькі добре жили із місцевими селянами, навчали їх, як правильно організувати господарство, допомагали влаштовувати культурні акції і будувати Народний дім.

“Він брав живу участь у політичному житті Тернопільщини: в роках 1938-39 був вибраний сенатором до польського сенату від партії УНДО. Був меценатом української студіюючої молоді й наших мистців, – читаємо у “Шляхами Золотого Поділля”. – Дідичка Малицька допомагала селянам у кожній потребі чи нещасті. Вона була і лікарем, і аптекарем у селі. Кожний мав до неї доступ, і тому всі її любили”.

Очікуючи катастрофу

Живучи в Україні, Кароліна Малицька активно дописувала до місцевої преси – у підшивках тогочасних видань можна побачити багато її творів.

“Флер аристократизму, тонко-тужливий настрій епохи фокстротів та тривожне передчуття катастрофи, що от-от гряне в Європі і покладе край безтурботним променадам та гамірливим сальонам – ось що вчувається у звучному імені Віконської”, – пише Марта Госовська у розвідці “Жінка, що жила без шкіри”.

І катастрофа таки прийшла. У 1939 році Німеччина та СРСР поділили Польщу, Східну Галичину зайняли більшовики. Чоловік Дарії Віконської не погодився утікати на Захід – казав, що не поїде, бо не зробив нічого поганого українському народу. Відтак його забрало НКВД і слід Миколи загубився. Сама ж Кароліна повернулася тільки після окупації Галичини німцями. Останні з усіх маєтностей повернули власниці тільки млин і кілька кімнат у її будинку... Коли ж у 1944-му почав наближатися фронт, жінка, як і багато селян, виїхала. Вона осіла у Відні, але й туди прийшли радянські війська.

“Коли за нею прийшли працівники НКВС, то вона, не бажаючи потрапляти їм до рук й аби уникнути насилля, викинулася з балкона. Від цього зазнала струсу мозку і померла через кілька місяців у лікарні 23 жовтня 1945 р.”, – пише Василь Габор.

Звісно, що творчість Дарії Віконської у радянські часи замовчували. Мало знають про неї й тепер. Деякі твори письменниці зі Шляхтинців, а серед них книжку “Райська яблінка”, можна прочитати на сайті divczata.org. Ще одну книгу творів літераторки видали у 2013 році у літературній агенції “Піраміда”. Видання ще є у продажу.

Джерело: te.20minut.ua