Коли говорити про місто, не обійтись без опису його поверхні. І опис цей може постати з живих вражень — ось щойно-щойно пережитих, або із тих, що вирафінувались у спогадах.

Саме останній триб видається мені найцікавішим, бо ж проявляє найхарактерніше, найглибше та найцінніше.

Амальгама спогадів — плідний матеріал інтроспекції.

DSC_8923

Недолік чи, з іншого погляду, перевага ретроспективного методу в тому, що озираючись, деталі видаються наче перемішаними — не відрізниш, що і звідки, коли було бачене. Так виходимо на рівень універсалій, а спускаючись глибше — знаків.

Бо ж чи буде поверхня Тернополя відрізнятись від поверхні Бучача? Чи буде щось, глянувши/торкнувшись чого, можна з впевненістю визначити точку свого перебування.

DSC_8865

Глобальна відповідь радше позитивна, а та, котра обмежена простором галицьких містечок, де лишилась міська забудова минулих-позаминулих років — навряд. Хоча, коли вже намагатись ідентифікувати простори через характерні поверхні, то можна припустити, що Бережани, очевидно, на дотик скляні, так, принаймні, Теребовля з її модернізмом — залізна, Бучач — дерев’яний через старі сходи, Кременець — виразно рослинний; Підгайці — теж рослинні, але флористичне розмаїття виражене у сецесії.

Тож цією добіркою занурюсь у простір без конкретних ознак і прив'язок.

DSC_5743

Простір, де тиньк кольором і фактурою нагадує шкіру — рожева ніжність, плями, як родимки. Де поручні навіть у найхолодніший день не втрачають тепла, вигладжені сотнями дотиків. Де рипить дерев’яна, сходжена й виходжена роками підлога. Дивишся у кольорові скельця вікон і бачиш балконні галереї, що перетікають одна в одну. Де модерністичні й сесійні балясини формують внутрішні оранжереї. Де квітне й ніколи не стирається метлахська кахля. Де вулиці застелені бруком, що вилискує на сонці, мов луска змія. Де кам'яниці, зведені за бабці Австрії, пахнуть домом в якнайширшому розумінні цього слова.

Що з тих прогулянок садами пам'яті? Очевидно, нічого, крім приємності творення власного простору.

Анна Золотнюк

Фото авторки