Михайлові Субчаку з с. Кобиловолоки Теребовлянського району незабаром виповниться 22 роки. З них він уже прослужив за контрактом у ЗСУ в 24-ій окремій механізованій бригаді два з половиною роки, зокрема, півтора року безпосередньо в зоні АТО на самій передовій.

На його рахунку є багато бойових виходів, він врятував не одне життя солдатів-побратимів. Не раз побував в екстремальних ситуаціях, отримав контузію, наслідки якої відчуває і донині. Та незважаючи ні на що, цей патріот України продовжує служити і каже, що буде захищати свою Батьківщину до повного закінчення війни на Сході України.

Не полишає Михайла й давня шкільна мрія стати офіцером, закінчити військовий вуз. Нещодавно солдат брав участь у спільних військових навчаннях ЗСУ та країн НАТО на Яворівському полігоні Львівської області під назвою «Безстрашний вартовий ІІ», має грамоту за це від спільного командування навчань. Ось саме про ці навчання він і розповів, повідомляє «Номер один».

Михайло Субчак зауважує, що його першому батальйону під час навчань випало більше контактувати та набиратися досвіду від американських та канадських вояків, інструкторів. Вони навчалися сучасній тактиці ведення бою в різних умовах і з використанням різного озброєння. Наприклад, як поводитись під час зачисток звільнених територій, будівель, як ефективно боротися з диверсантами, ведення боїв серед будівель міст та сіл, як наступати, як відходити, як прикривати товаришів при цьому, як забирати поранених з поля бою тощо. 2-3 тижні були суто навчання з медицини. «Кожен наш солдат, - каже Михайло, - тепер вміє надати першу долікарську допомогу при пораненнях, контузіях, зупинці дихання, інших травмах, а саме: зупиняти кров, накладаючи правильно якісні джгути, робити прості і складні перев’язки, робити обезболюючі та інші уколи. Михайло розповідав, наприклад, що вони вчилися накладати пов’язки на сирому м’ясі худоби з кров’ю.

Іноземні військові жили на полігоні у казармах, а наші вояки - у наметах. Харчування повністю забезпечувало Міноборони ЗСУ і досить якісно. Всі вояки, за словами Михайла, приймали їжу спільно у їдальнях, можна було вибирати собі страви із 2-3 різних найменувань, включаючи й різноманітні салати. Солдат зазначив: «От би було так у зоні АТО!» На стрільби та інші тривалі завдання видавався висококалорійний сухий пайок. Під час навчань у кожному українському військовому підрозділі були перекладачі, а у вільний час солдати спілкувалися менше. Проте Михайло тут зустрів 4-ох канадських вояків, які були вихідцями з України, їхні батьки ще 10-15 років тому змінили місце проживання. З ними у солдата склалися більш дружні стосунки. Саме вони розповіли, що за свою службу отримують орієнтовно 3-4 тисячі доларів на місяць. Нашим солдатам-контрактникам нещодавно також дещо підвищили платню і вони нині отримують від 6,5 тисяч гривень на місяць, а до того було лише 2 тисячі грн.

«Під час цих спільних військових навчань, - продовжує солдат, - ніхто нікого ні до чого не змушував, не заставляв. Іноземні інструктори лише тлумачили їхню тактику та види ведення бою, показували практично, що й до чого. Не було так, як у школі – не знаєш, то отримуй двійку. Та ми самі розуміли, що від засвоєння подібних знань та вмінь у майбутньому залежатимуть наші життя. Ми також з іноземними вояками ділилися своїм бойовим досвідом і вони з того взяли багато чого собі на озброєння, а деколи надзвичайно дивувалися». А таки було з чого дивуватися іноземцям! Особисто Михайло розповів їм, як він двічі випробовував свою долю і товаришів. Було це так. Одного разу після денного бою на полі залишалося багато поранених наших бійців, усі вони стогнали, а то й кричали від болю, просто неможливо було це слухати. От Михайло взяв джипа і на власний страх, без будь-яких наказів, погнав на великій швидкості бездоріжжям, минаючи чорні вирви воронок, розкидаючи на боки болото, по мінному полю сепаратистів. Міни, розтяжки гранати не встигала вибухати під колесами, а підривалася вже позаду. Іншим разом (хоч кажуть, що снаряд не влучає двічі в одну і ту саму воронку) Михайло подався мінним полем за пораненими на «таблетці» і так за два рази врятував життя вісьмом бійцям.

Так що навчання на Яворівському полігоні були взаємними, українські вояки вчилися у НАТОвців, а ті переймали досвід від реальних учасників боїв. Зрозуміло, все ж таки в іноземців на сьогодні поки що вищий рівень військової підготовки по всіх параметрах.

У кінці навчань усі наші солдати в частині отримали нову форму, за яку вже не вираховували із їхньої зарплати вартість, як було раніше. А от з забезпеченням аптечками та іншими медикаментами в армії і далі біда, більшість усього і до сьогодні забезпечують волонтери. Бійці АТО, які пройшли дані навчання, всі як один отримали від натовців у вигляді подарунків сучасні аптечки, тактичні окуляри, інші «дрібнички».

Наразі Михайла залишили, як і інших 10% атовців, на даному полігоні, вони будуть навчати солдатів ЗСУ вже за натівськими військовими нормами.

За час служби на передовій минулого року в травні у Михайла сталася біда, передчасно померла його мама Марія. Весь час, відколи Михайло служив, вона дуже за нього переживала, особливо, коли він перебував у полоні в сепаратистів. Жінка постійно писала вірші синові на фронт, вона була самобутньою поетесою, проте з її творчістю були знайомі лише близькі люди, волонтери та родина. Скільки ця жінка натерпілася, переживала за сина, скільки ночей не доспала, скільки сліз пролили!.. Пані Марія написала синові близько сотні віршів, та так жодного з них ніхто і не надрукував. Тепер Михайло з братом не можуть знайти тих зошитів з віршами мами. Все ж надіються знайти та видати поетичну збірку. Не витримало материнське серце всіх переживань за сина і зупинилося на 50 році назавжди…

Наприкінці розмови Михайло Субчак сказав: «Мені до кінця контракту залишилося недовго, але я його продовжу доти, поки ми не звільнимо Україну повністю. Бо знаєте, просто якось образливо лишати незакінчену справу, справу, за яку ми пролили стільки крові, втратили багато життів…».