Різдвяні свята – пора, коли возз’єднуються сім’ї, коли дітвора веселою колядою тішить батьків, бабусь та дідусів. Коли за одним великим святковим столом збирається вся родина. Саме такими уявляє справжні  українські свята Павло Демків.

На жаль, хлопцеві ніколи не випадало можливості дізнатися, що таке сім’я, любов та затишок. Його ще немовлятком мати покинула у пологовому, далі були довгі роки поневірянь у дитячих будинках та інтернатах. Було важко. Однак хлопець ніколи не нарікав на життя і звернувся в редакцію газети «Свобода» не для того, щоб поскаржитись, а щоби відстояти право на те, що йому належить згідно із законом.

Павло народився з важкою формою ДЦП у пологовому будинку у Підволочиському районі.  На третій день після пологів мати з невідомих причин написала відмову від сина. Хлопець вважає, що, мабуть, жінку злякала перспектива виховувати дитину з такою інвалідністю. Та Павло її не звинувачує, адже всяке у житті буває, і мріє, що одного прекрасного дня рідна таки обійме його. А він розкаже, як довго на неї чекав і як сильно її любить…

З пологового дитину відвезли у дитячий будинок «Малятко», що у Тернополі. Там він прожив п’ять років. Звідти його відправили у дитячий будинок у Коропці. Тривалий час хлопець мешкав там. Розповідає, що у тому закладі він дуже сильно прикипів до виховательки, звав її тьотя Люба. І вона його дуже любила. Павло зізнається, що мріяв колись і її назвати мамою.

Однак через кілька років той заклад розформували. На його місці створили воєнний ліцей. Тож вихованців інтернату відправили у різні будинки. Павлик був надзвичайно переляканим. Він з дитинства розумів, що особливий. Йому важко було звикати до нових людей. Крім того, тоді він ще не міг говорити, висловлював свої емоції через плач. І коли прощався з улюбленою вихователькою, дуже розхвилювався, навіть виявив агресію, сильно ридав. Спершу хлопчину хотіли відправити у Тернопільський інтернат для хворих на ДЦП. Однак, побачивши його поведінку, передумали, і Павло поїхав у реабілітаційний центр у Заліщики. Там хлопець пробув сім років. Саме звідти його вирішили взяти під опіку люди із Підволочиського району.

У тій сім’ї Павло жив чотири роки. Однак зізнається, що рідним для тих людей так і не став. Спершу навчався у сільській школі за індивідуальним планом. Вчився непогано. Згодом вступив у ДНЗ «Волочиський промислово-аграрний професійний ліцей», де навчається і нині. Відколи почав жити у гуртожитку, його прийомні батьки не дають про себе знати. А одного разу передали через рідних дітей, що не бажають його бачити. На них Павло також не тримає образи. Тільки не може збагнути: якщо у них є рідні діти, то для чого він їм був потрібен. Каже:

«Розумію, що я маю дуже важкий характер, завжди кажу те, що думаю, і це не до вподоби людям. Мабуть, тому і не порозумілися…»

А ще Павло поділився, як одного разу йому вдалося розшукати рідну сестру. Через соцмережі. Мешкає вона, до слова, теж у Підволочиському районі. Має сім’ю. Радо спілкується з братом. Якось він попросив її, щоб влаштувала зустріч із мамою. І через якийсь час вона відписала: «Мама не має бажання з тобою говорити». А ще Павло дізнався, що у нього є рідні брати. Однак і ті не йдуть на контакт. Назвали його самозванцем, навіть налякали судом.

«Проковтнув і живу далі. А що робити? Знаю, що у цьому світі треба покладатися тільки на себе», – продовжує Павло.

До слова, минулого року у мережі Інтернет про нього написали статтю. Відтоді до Павла писали люди, пропонували дім. Тільки, от дивина, не українці, а жителі інших країн. Пересилали йому різні подарунки, навіть кошти. Тоді ж у хлопця з’явились так звані друзі. Неодноразово хлопця кликали у компанію, щоб виманити у нього гроші на випивку. На щастя, Павло дуже швидко зрозумів, що до чого.

«Я боюся алкоголю. Бачив, як через нього люди деградували, нищили своє здоров’я, помирали. У мене є єдина погана звичка – паління. Однак борюся з нею, пообіцяв сам собі, що покину».

На Різдвяні свята усі ліцеїсти поїхали у рідні домівки, до батьків, родини. А Павло – до Тернополя. Оселився у хостелі, гуляє містом, ходить до ялинки…

Хлопець розповів нам цю історію не для того, щоб ми його пожаліли. Річ у тім, що він цьогоріч закінчує ліцей, здобуде професію бухгалтера. Однак проблема у тому, що йому нікуди йти. Держава має надати хлопцеві-сироті якесь житло. Павло звертався у Тернопільську соцслужбу, де його відправили за місцем прописки, тобто у Підволочиський район. Там йому кажуть, що розуміють його ситуацію, співчувають, однак наразі нічого зробити не можуть, мовляв, житла нема. Тому хлопець звертається через нашу газету до влади, щоб допомогли.

«Не очікую на милостиню, не прошу, щоб мені допомагали матеріально. Матиму професію, хочу влаштуватися на роботу. Можу навіть поїхати за кордон. Роботи не боюся! Але я маю право на власне житло. І дуже прошу, щоб ви мені його надали».

Далі буде…

Зоряна ДЕРКАЧ