Мабуть, народ таки скучив за дотепною піснею та народним гумором. Довів це «Лісапетний батальйон» зі Скали-Подільської Борщівського району своїм творчим туром містами України. По третьому колу дають аншлагові концерти. У глядацькому залі Глухова (на Сумщині), який межує з Росією, було відсотків тридцять росіян. Спеціально перетнули кордон, аби озброїтись «бойовим» азартом українських народних «секс-бомб».

У Львові від пісенно-гумористичної атаки «Лісапетного батальйону» глядачі сміялися від душі, підспівували і притупцьовували, бо ноги самі просилися до танцю. Як зустріли воістину народних артистів маститі «зірки» шоу-бізнесу? Хто вдома доглядає господарку, поки жіночий «батальйон» на гастролях? Про це та інше – в ексклюзивному інтерв’ю з керівником гурту «Лісапетний батальйон» Наталією Фаліон.

— Наталіє Іванівно, вас не здивувало, що до Глухова багато глядачів прибуло з Росії?

— Навіть засумнівалася: може, у концертній програмі щось змінити?! Адже в нас є жарти про Путіна. Але росіяни нормально їх сприйняли. На наші виступи приїжджали ті, хто не підтримує путінську політику,— після концерту самі про це говорили. «Батальйон» виступав майже у всіх прикордонних містечках Сумщини та Чернігівщини.

— На гастролі до Росії пропозицій не було?

— Чому ж ні?! Отримали запрошення показати концертну програму у Новосибірській області. «Ні,— кажу, – спочатку ви до нас». Хоча… Може, боротьбу з Путіним зі Сибіру почнемо?! (сміється). До війни не раз виступали у Москві перед українськими земляцтвами. Тепер… землі на всіх вистачить, та розум не всім дано.

— Наскільки мені відомо, з кожного концерту частина коштів переказується для АТО…

— Співпрацюємо з «Волонтерською сотнею» з міста Заставної Чернівецької області. Разом з ними з двох великих благодійних концертів зібрали майже 70 тисяч гривень. 250 тисяч, зібрані з благодійного концерту на 1800 глядацьких місць у Харкові, переказали місцевому військовому госпіталю. Частину коштів з виступів у Львові – добровольчому батальйону «ОУН».

— Правда, що гурт і на весілля запрошують?

— Правда. І не соромимось цього. Робимо співочий «феєрверк», щоб люди щасливими почувалися. А як, думаєте, наш колектив потрапив у «Мелодію двох сердець»? На одному з весіль з нами познайомились Світлана і Віталій Білоножки. Вони були там гостями, а ми — розважали публіку. «Без вас «Мелодії двох сердець» не уявляємо»,— казали Білоножки. І ми поїхали. Тож весілля додають нашому гурту рейтингу.

— А посадовці вас запрошують?

— Добре знайомі з екс-спікером Верховної Ради Володимиром Литвином. Співали на ювілеї його матері і на його дні народження в Маріїнському палаці. Кілька анекдотів з вуст Литвина використовую у концертних програмах.

— На пісню «Давай, баби, давай!» ви навіть кліп зняли…

— Це завдяки заслуженому артисту України, автору-виконавцю Миколі Янченку, з яким давно співпрацюємо. Янченко і сюжет придумав, і телеоператора підшукав. Цей кліп навіть по російському телебаченню показували.

— Правда, що СТБ вас довго вмовляло взяти участь у шоу «Україна має талант»?

— Ми й не збиралися туди. Потім вже й діти почали вмовляти: чому, мамо, не їдете?! Вскочили, як кажуть, в останній вагон. Наш «батальйон» прибув на СТБ в останній день кастингу. За мільйон гривень, який ми виграли у телепроекті, в рідних П’ятничанах церкву побудували. Село манюсіньке — 490 мешканців. Божого храму там 85 років не було. У сільському Будинку культури музей «Лісапетного батальйону» відкрили. Там – і подарунки від глядачів, і листи, фотографії, нагороди. Нам дарують і чайні сервізи, і навіть футбольні м’ячі (презент від футболіста).

— У районі вам не заздрять?

— Це не головне. Важливо — як ти ставишся до заздрощів. Коли однолітки ходили в кіно, я – до музичної школи. Коли вони відпочивали, я в бібліотеках шукала літературу для сценаріїв, писала пісні… Взимку за аплодисменти виступала в неопалених сільських клубах, де від морозу стіни інеєм вкривалися.

Наш гурт самоокупний. Створюємо собі ім’я і самі на себе заробляємо. В нас є харизма і самобутність. Ми не схожі на інших артистів і чужого не загребли. Вірю, в Україні є кращі за нас народні колективи. Але Божа Рука саме нас привела на велику сцену.

У «Лісапетному батальйоні» співають медсестра, продавець, хореограф, піаністка, завідувач дитячого садка, художній керівник Будинку культури. Наймолодшій – 25, найстаршій – 62. Зібралися жінки з двох областей, які межують між собою,— Хмельниччини і Тернопільщини.

— Як же жінок з роботи на гастролі відпускають?

— Бачите, яка я мудра баба… (усміхається). Сьогодні на концерт беру одних, а завтра — інших.

— Як сприйняли ваш колектив на естраді?

— З сільської сцени «на лісапеді, як на танку», ми увірвалися в шоу-бізнес. «Зірки» аж роти пороззявляли. Дехто з нас кепкує, мовляв, ви зі своїм талантом можете набагато більше заробляти…

Навіть якщо у шоу-бізнесі живе заздрість, то нам у вічі… усміхаються. І співпрацю пропонують. З багатьма ми подружилися.

— З ким саме?

— У хороших стосунках з Тетяною Піскарьовою, Іво Бобулом, Миколою Гнатюком, Ольгою Сумською, подружжям Білоножків, Славою Фроловою (у Києві творчо підтримували її мистецький проект «Арт-пікнік»). Навіть Вахтанг Кікабідзе зізнався нам у любові.

— Чоловіки до слави не ревнують?

— А хто їх питає?! (сміється). Пишаються нами, можливо, й трішки заздрять. Змирилися. Спасибі за те, що «терплять» нас і радо зустрічають з концертів. Чоловіки зрозуміли, що ми чогось варті в цьому житті. Почали нас більше цінувати і любити.

Звикли до наших гастролей. Ми ж не сьогодні і не вчора артистками стали. Два десятки років були відомі у своєму районі та селі. Тепер – в Україні і за кордоном. Поки ми на гастролях, чоловіки навчилися і борщ варити, і хліб пекти (усміхається).

— Удома ви така ж дотепна і весела, як на сцені?

— Завжди була такою. Граю тільки на сцені, але не в житті.

— Яка у вас родина?

— Чоловік Валерій – колишній військовий. Після розпаду Союзу у П’ятничани переїхали з Латвії (Валерій там служив). У нас – троє дітей (сини Сергій і Віктор, донька Катерина), шестеро онуків (найстаршій онучці – 12 років, наймолодшому — півроку). Мої діти – випускники Інституту культури. Сергій, наприклад, пише вірші і музику (він — автор пісні «Ірен»). Часом діти, онуки їздять зі мною на гастролі.

— Незабаром Різдво. Знаю, на Хмельниччині — цікаві традиції Святої вечері…

— Під столом накладають солому. Туди сідають діти і починають рохкати, хрюкати… Стіл застеляють білою скатертиною, під неї по кутках кладуть часник. Головна страва – кутя. Але й білих паляниць має бути стільки, щоб господаря за ними не було видно (символізує достаток). На Святу вечерю дітям дозволяється першими їсти страви, які їм смакують. Адже діти найбільше не можуть дочекатися першої зорі.

Ложок, якими їдять Святу вечерю, не миють. Дівчата виходять надвір і стукають ними. Звідки собака загавкає – туди й заміж піде. Пам’ятаю, замолоду торохкотиш ложкою – а собаки і там… і там… і там починають гавкати (сміється).

Багато звичаїв і традицій втрачаються. Знаю їх менше, ніж мої батьки. А мої діти – ще менше. Тому наш гурт прагне зберегти авторську пісню з народним гумором. Народу, який у час печалі співає, ніхто не переможе.

Довідка «ВЗ»

Наталія Фаліон – засновниця і солістка гурту «Лісапетний батальйон». Директор музичної школи селища Скала-Подільська Борщівського району на Тернопільщині. Автор пісень у виконанні «Лісапетного батальйону».

Народилася у селі П’ятничани Чемировецького району Хмельницької області. У 1991-му при П’ятничанському будинку культури створила аматорський театр «Бабине літо». У 1993-му — «Забаву» у Скалі-Подільській. У 2013-му ці два колективи об’єдналися в «Лісапетний батальйон». В основі репертуару — народний гумор та авторська пісня. Випустили у світ три творчі диски: «Машина-звір і баба-грім», «Сама файна» та «Баби-голубоньки». «Лісапетний батальйон» — переможець проекту «Україна має талант», за що отримав 1 млн. гривень і всенародне визнання.

Анекдот від Наталії Фаліон

Дивиться чоловік у вікно: кум іде. Каже дружині.

— Слухай, я винен кумові гроші. Заховаюся. А ти скажи, що мене вдома нема.

Заходить кум.

— Здоров, кумонько. А чоловік де?

— Та нема, кудись пішов.

— А я якраз і могорич, і ковбаску приніс. То, може, додому піду?!

— Та хіба ми пляшку не подужаєм?

Випили, з’їли. Кумові вже так добре стало.

— Кумонько, навіть не знав, що ти така гарна. Можна, я тебе обніму?

— Та обнімай.

— А можна – ще й поцілую?

— Та цілуй.

Чоловік сидить у шафі, слухає залицяння і мало лікті не кусає: «Є патрони, є кого застрелити, але ж мене вдома нема».
Джерело: wz.lviv.ua