В юності хотіла сховатися між однокласниками, щоб ніхто не чіпав. Тиха сіра мишка, а зріст – 180 сантиметрів. Мене було видно, але не чути. Згинала плечі, незграбна, руки-ноги довгі. Обзивали страусом, жирафою, дилдою. Ті комплекси рухали мене вперед усе життя, повідомляє Про.те.

Хочу, щоб діти знали: люблю їх, навіть коли кричу.

Зміни зовнішні стаються після внутрішніх. Роками не носила підборів. Зараз – 10-сантиметрові. Збільшувалися разом з упевненістю в собі. Почала студенткою з танкетки. Потім – каблучок на 3 сантиметри, 4. Рідним не подобалося. Але мені стало комфортно бути на виду.

20 років не можу завершити автобіографічний роман. Почала в 11-му класі. Назва – “Райська пташка”. Придумала легенду про кольорових і сірих птахів. Перші – співають, творять, приносять на землю добро. Другі – все знищують. Кольорові гинуть після того, як щось створюють. Але не зупиняються. Почала історію 5-річної дівчинки. Дописала до шкільного віку.

Маю відразу до тих, хто п’є, курить і матюкається.

У шостому класі однокласниці не говорили зі мною, бо не маю батька. Жіноча дружба потім важко давалася – не могла довіритися й відкритися. Пробачила. Але в мені досі живе та дитина в розпачі.

З дитинства налаштовувала себе: маю все вміти, все могти. Бо не було на кого покластися, крім мами. І бачила, як їй важко.

Вразливість – від незнання себе.

До 30 років боялася темряви. Змалку уявляла, що з неї щось виповзе або нападе. Тато міг захистити, але його не було. Після народження дітей відпустило. Плаче – маю підійти. Коли відповідаєш за чиєсь життя, своє не таке важливе.

У кожному знаходжу щось добре. Хам, але котиків любить, за собачкою доглядає. Не виправдовую тільки вбивць і злодіїв.

У 3-річного сина після щеплення Манту почалися напади астми. Кашляв, не міг дихати. Його забирають у реанімацію, колють і роблять щось. Не знаєш, треба це чи ні. Залишається стояти під дверима, слухати його плач, плакати самій і молитися. Через це не хотіла б немічної старості.

У мами й чоловіка все мусить бути логічним. Не розуміють, яка вигода зустрічатися з дітьми і читати їм казку. Навчилася казати: це мені важливо. І крапка.

Найгірше для подружжя – байдужість. Важливо бачити бажання в очах коханої людини. Коли обоє змінюються і ростуть, є чим захоплюватись і 10, і 20 років.

Навколо нас багато щастя, тільки ми чомусь наче запрограмовані бачити негаразди. Ще гірше – шукати їх або створювати.

6-річною поцупила в гостях марку. Родич служив у Німеччині, присилав листи і листівки. Хотіла нишком повернути, але час минув. Мене це гризло багато років. Якось на родинних посиденьках розповіла про марку. Була вже заміжня. Усі посміялися.

Не буває випадковостей. Навколо – підказки. Намагаюся чути їх.

Якщо важко, рахую кроки. Іду, вітер в лице, я з торбами, вже не можу, падаю. Раз, два, три. Колись же дійду. Так і у справах. Тяжко – перераховую, що ще треба зробити. Воно помаленьку зсунеться.

Де, як і за що жити – вирішує чоловік.

На першу зарплату купила дорогу косметику.

Нас виховували так: усе спільне і всім до всього є справа. Інші краще знають, як тобі треба. До 11-го класу не їздила нікуди. До лікаря ходила з мамою за ручку. Спала то з бабусею, то з мамою. Своєї думки не мала. Дітям ми виділили по окремій кімнаті. Близьким нагадую стукати до них. Це – їхня територія.

Чоловік з однією жінкою може почуватися ніким. А інша так його підніме, що з нею він – орел. Решта – нюанси.

У паспорті записано, що народилася у селі, де і ногою не була. Там півроку до мого народження працювала мама. Цікаво туди поїхати. Постійно з цим стикаюся, коли оформлюю документи.

Жінка зваблює, коли є собою.

Мені комфортно в моєму віці, бо майже все у собі приймаю.

Рахую гроші. Але як щось треба, купую і не шкодую. Постійно економити – програмувати себе на злидні.

Плач – не слабкість. Усе в собі тримати не можна.

Змінила до десятка робіт. Якщо не бачу, куди рухатися далі, пишу заяву.

Емоції, які в житті стримую, висловлюю у фламенко. Підборами вистукую все, що наболіло. Або велику радість.

Кожна людина у житті для чогось нам є. Добра – допомагає. Погана – відтінює те добро.

Маємо традицію – піца по суботах. Готую вечорами. До першої ночі можу бути на кухні.

Багато чоловіків не можуть розділити, хто важливіший – мати чи дружина. Це залежить від того, чи була у матері мудрість відійти на друге місце. Синові 12, а я вже переживаю, чи матиму таку мудрість.

Ірина МАЦКО. Народилася 21 травня 1978 року у селі Кошляки Підволочиського району на Тернопільщині. Батько – музикант, мати – вихователька, за освітою фізик-математик. До 6 років жила у селі Петриків під Тернополем у батьків тата. Коли було 10, батьки розлучилися. Переїхала з матір’ю у село Великий Ходачків Козівського району. ”Тата не вистачає досі. З новою сім’єю живе за кордоном. Спілкуємося скайпом”. Закінчила Тернопільську академію народного господарства і ­Львівську академію друкарства імені Івана Федорова за фахом ”графіка”. ”У 24 народила донечку. Рік приводила себе в порядок, бо набрала 20 кілограмів”. Казки пише з 2007-го. Видала 19 книжок і шість альбомів. 2007‑го започаткувала видавництво ”ІрМа”, яке працювало три роки. Була головним редактором тернопільського відділення видавництва ”Нова дитяча література”. Шість років працювала у видавництві ”Лібра Терра”: худож­ником-ілюстратором, версталь­ницею, художнім редактором. 2011-го організувала літературний дитячий фестиваль ”Дивокрай”. ”Після нього запросили на роботу в бібліотеку. Працювала у трьох”. Авторка книжки-велетня ”Казки із Дивокраю”, яку зробили в центральній дитячій бібліотеці Тернополя. У розвороті має 1,8 метра на метр. Занесена у Книгу рекордів України. Керівник креативної студії ”ІРИска”. Альбом ”Книга мого роду” розійшовся накладом 60 тисяч примірників. Торік його видали в Польщі. Танцює фламенко. Чоловік Ігор – менеджер у торгівлі. Виховують дітей – 14-річну Настю і 12-річного Дмитра. Любить вареники. ”Їм, доки не побачу дна в тарілці. Тому ліплю не часто, раз на місяць”

Автор: Наталія ЛАЗУКА, фото: Володимир ЯВНИЧ