Скрипаль-віртуоз, уродженець Теребовлі Олег Кульчицький дав ексклюзивне інтерв’ю журналісту wz.lviv.ua напередодні концертів у Львівській філармонії.

Заслужений артист України згадав період співпраці з Ігорем Білозіром, розповів про гастролі, життя і творчих дітей.

— Понад 25 років гурт Олега Кульчицького виступає на різних сценах — в Україні і поза її межами. Щороку влаштовуєте львів’янам свято — даруєте різдвяно-йорданські концерти. Чим плануєте здивувати публіку цього року?

— Щороку змінюємо програму і намагаємося внести нову лепту у виступ. Цього року запросив «Ватру» 80-х. Це перший склад ансамблю, у якому я мав честь у далекі вісімдесяті виступати. Мене після закінчення консерваторії запросив Ігор Білозір в ансамбль, хоча у мене було скерування у Львівську філармонію. Оскільки ми зараз відзначаємо рік пам’яті Білозіра, то я й запросив на цьогорічний виступ ту першу “Ватру”, яка представляла Україну на міжнародних сценах. Це є один із моїх сюрпризів. Ну а про всі решта наразі мовчу (сміється. — Г. Я.). Не хочу розкривати таємниць перед концертом.

— Два роки тому ваш гурт відсвяткував чвертьвіковий ювілей. Мало яка група може похвалитися таким терміном. За цей час вам пощастило пережити і радісні моменти, але й були якісь курйози?

— Ви хочете почути, що хтось з нас забув вдома ноти чи взяв не ті (сміється. — Г. Я.). У нас такого нема. Бо всі партії ми знає­мо напам’ять. Ми — не оркестр, де йде читка з листа. Ми усі — солісти. І кожен з нашого гурту має знати свою партію напам’ять. Справді, за цей час було багато моментів, про які би я не хотів розповідати. Нехай краще вони залишаться у гурті. Тільки не подумайте, що це були погані моменти, навпаки, дуже смішні. А от про наші перші великі гастролі можу розповісти, коли нас запросили у Німеччину, Бельгію, Англію і Шотландію. Це було у 1989 році. Оскільки в Україні ще не було бельгійського і англійського консульств треба було вилізти зі шкіри, щоб отримати візи. Мені у цій ситуації було найважче, бо я, як керівник колективу, мусив все зробити сам. Довелося їхати до Москви.  Часу, як завжди, бракує. Документи треба було зробити, як у нас жартують, “на вчора”. У вівторок здав у бельгійське, у середу — в англійське. Через два дні отримав документи у Москві, залітаю у таксі і женемо в аеропорт, бо запізнююся на літак до Києва. А в Києві знову таксі — і у консульство Німеччини. Залишилися лічені хвилини до закриття консульства, але я встиг.  А вже наступного дня ми пакували валізи і їхали на гастролі. У нас був автобус, на якому ми написали “Гурт Олега Кульчицького” і пофарбували у синьо-жовтий колір. Коли настав день, що він мав виїхати за межі заводу, його не випустили.

— Коли це було?

— У 1988 році. Зібралося партбюро автобусного заводу і, зрозуміло з яких причин, винесло рішення: наш автобус не відповідає технічним можливостям. І винесли вирок — автобус відправити під прес. Уявіть наш стан: нам їхати на гастролі, а автобуса нам не видають! Довелося задіяти певних впливових людей, які могли вплинути на рішення партбюро ЛАЗу. З відповідними листами з обкому партії ми приїхали знову на завод. Керівники партбюро погодилися видати нам наш  транспорт за однієї умови: провести червону лінію між синім і жовтим кольорами. Розділити їх. Ми зробили не червону, а темно-вишневу смужку. Вийшло ще краще, оскільки вікна в автобусі тримала чорна ґума, то наш автобус мав два прапори — синьо-жовтий і малиново-чорний…

— Це вже пізніше ви називалися “Гуртом Олега Кульчицького”. Але перед цим у вас була інша назва.

— Коли я працював у “Ватрі”, після поїздки до Афганістану, у колективі з’явилися проблеми. Ігор Богдан листувався з американкою. Через це його навіть не пустили до Афганістану. Він мріяв мати дружину-американку і всіляко шукав шляхів знайомства і виїзду.  Навіть вчив англійську мову і знав кілька фраз (сміється. — Г. Я.). А ще він хотів усіх нас здивувати тим, що його дружина — “гамериканка”. Ігор Богдан був моїм другом, я його підколював з цього приводу, кепкував з його намірів. А потім сталося те, що мало статися: у філармонію надійшла петиція від КДБ, у якій йшлося про те, що Ігор Богдан підтримує стосунки і листується з американкою. Дирекція філармонії запропонувала йому написати заяву за власним бажанням на звільнення. Такий тоді був час. Від Богдана  відвернулися друзі. З гуртожитку його також поперли. Через те, що Богдана попросили з “Ватри”, на знак протесту я сказав, що також йду з колективу. І тоді я вирішив створити свій гурт, який називався “Рекрут”. Цю назву колективу придумала моя мама. Казала, що ми —   як солдати музики. Перші наші концерти були у кінотеатрі імені Довженка, на які прийшло багато львів’ян, бо знали, що ми з Богданом — колишні “ватрівчани”. Квитки розлетілися як гарячі пиріжки, був повний аншлаг. Але нам знову вирішили підрізати крила. Відповідні органи поцікавилися, “що за “Рек­рут”? Пробували пояснити, я носив зі собою книжки, де було пояснення цього слова… Але остання інстанція КДБ поставила питання руба: “Буде “Рекрут”, не будете виступати!”.  У нас не було вибору. Вранці наступного дня ми повинні були принести нову назву. Довго думали, зупинилися на тому, що будемо називатися “Група під керівництвом Олега Кульчицького. Соліст — Ігор Богдан”. А потім Володя Миронюк підказав, що цікаво буде замість групи — гурт. Так ми стали “Гуртом Олега Кульчицького”.

— Але у вас були проблеми не лише з назвою гурту, а й з піснею, яку ви присвятили Івасюку.

— Я написав пісню на слова Володимира Миронюка “Соловію України”, де є такі слова: “Похилила віти червона калина. А із нею затужила вся наша родина. Батьківщина-мати журбою повита, бо у неї коло Львова її сина вбито”. Зрозуміло, що ми співали про Івасюка. Нас тоді поперли з “Червоної рути”, надійшла вказівка — гурт Кульчицького не лише на сцену не випускати, а й близько не підпускати. От тоді ми вперше поїхали гастролювати світом.

— А далі йшло все як по маслу?

— Та де там! (сміється. - Г. Я.). Постійно були якісь проблеми. За тиждень перед поїздкою за кордон я дуже захворів і потрапив до лікарні. Моя машина стояла біля лікарні, і я щодня о восьмій вечора їздив на репетиції. Через тиждень сказав лікареві, що  їду на гастролі. Бачили би ви його очі у той момент. Він мене довго переконував, але наступного ранку я з гуртом виїхав у Європу.  А тут нас підстерегла чергова проблема. Під’їхали до Вроцлава, як у нашому автобусі кардан пробиває картер. У такій ситуації машина навіть не рушить з місця. Що робити? Купити у поляків двигун не могли, бо для нас на той час це була непідйомна сума. Пригадав, що у Вроцлаві стояли сов­депівські військові частини. Коли я назвав командиру однієї з частин своє прізвище, він усміхнувся і сказав, що чув пісні у виконанні нашого гурту, бо він родом з України.  Цей командир зробив немислимий вчинок: з резерву взяв новісінький камазівський двигун і за символічну суму віддав його нам. Для допомоги виділив 15 солдатів, і ми за ніч замінили пробитий двигун на новий. У це важко повірити, бо навіть на автобусному заводі нам би за ніч двигун не переставили.

— У репертуарі вашого гурту нема жодної російської пісні. Це принципова ваша позиція?

— Так! Та яка російська пісня? У нас навіть так питання не стояло: заспівати російську пісню. Це навіть не обговорювалося. Ми співали різними мовами, тільки не російською.

— У вашому гурті співає серб Філіп Жмахер. Чому запросили Жмахера, а не взяли когось з українських солістів?

— Це доля. У той час, коли я познайомився з Філіпом, наш гурт залишився без соліста. Один із потужних телефонних операторів відзначав якусь круглу дату свого існування на ринку. Мене запросили взяти участь у концерті, на якому виступав і Філіп. Після виступу він підійшов до мене. Тоді він розмовляв російською мовою. Ми обмінялися телефонами, а через кілька тижнів я запропонував йому роботу у своєму колективі. Але поставив умову – вивчити українську мову. І він за місяць її вивчив. І не просто зазубрив, а вникає у суть кожної фрази і кожного слова.

— Зараз стало модно підтримувати когось із кандидатів чи співати за президента. Не хотіли зайняти крісло когось з них у Верховній Раді?

— Політика не для мене. Я митець, а не політик. Кожен має бути на своєму місці. Політикою треба займатися професіоналам, а не просто сісти і зайняти, як ви кажете, крісло. Пропозиції мені надходили на високому рівні, але я завжди відмовляюся.

— Зі своїм гуртом ви об’їздили мало не увесь світ. Чи не хотілося десь залишитися назавжди, особливо коли в Україні у вас йшло не так все гладко?

— Ніколи. Жодного разу навіть не припускав такого, хоча неодноразово пропонували залишитися і обіцяли дуже високі гонорари. Я – українець з діда-прадіда. Усі жили на цій землі і тут поховані. Тут – моє коріння. А інші країни, де мені пропонували залишитися, – це чужа земля. Їздити і представляти Україну, показувати за кордоном, на що ми здатні, – це я буду робити завжди. Але після кожного концерту я хочу повертатися додому.

— Це зараз ви відомий чоловік, заслужений артист. А колись були маленьким хлопчиком, який, можливо, і не мріяв про таку популярність. Коли вперше взяли до рук скрипку?

— Мені подарували скрипку у трирічному віці. Це була маленька скрипочка, але не іграшкова. Одним з перших моїх педагогів був Богдан Гнип, у якого на лівій руці не було трьох пальців. Але він грав на скрипці фалангами. Це він навчив мене правильно тримати інструмент і полюбити скрипку. Потім шліфував свої знання у музичній школі у Теребовлі, де ми жили, а далі була консерваторія.

— Батьки ніколи не відмовляли вас від професії музиканта. Не хотіли, щоб ви стали лікарем чи, скажімо, інженером?

— Я один був у батьків. Мама – лікар-стоматолог, тато був головним інженером на автошляхах. Мама любила мистецтво, як тільки мала вільну хвилину, читала про композиторів, артистів… Батьки хотіли, щоб я став музикантом. І робили все для того, щоб я мав можливість вчитися. Я жодного дня не жив в гуртожитку, коли вчився у консерваторії. Мені винайняли квартиру, привозили повні сумки продуктів, щоб я не голодував. Правда, був один момент, коли ми серйозно посварилися. На першому курсі Ігор Білозір покликав мене в ансамбль «Ритми Карпат» (тоді «Ватри» ще не було. – Г. Я.). Ми зробили програму, нас брали у філармонію. Білозір агітував мене переводитися на заочну форму навчання, щоб я мав можливість працювати. Тато як приїхав з мамою, як вписав Білозіру і мені, мовляв, про які ансамблі може йтися?! Вони мене бачили у серйозній музиці, у складі симфонічного оркестру. І коли я вже пізніше створив свій гурт, батьки цього також не хотіли сприймати. У нас був запланований концерт у Львівській опері. Батьки приїхали, але я про це не знав. Вистояли у черзі п’ять годин, щоб купити квитки. Але мене про запрошення не попросили. Лише після концерту зрозуміли, що є різна музика, різні стилі і різні виконавці. Я вибрав свій шлях на сцену. Не у складі симфонічного оркестру.

— Ваші діти також навчалися музики, однак ані син, ані донька не є у гурті Олега Кульчицького…

— Вони мають пряме відношення до гурту. Це тепер. А коли були малі, мріяли грати на скрипці. Але коли побачили, скільки годин тато пиляє щодня на скрипці, вирішили, що на піаніно буде легше. Ходили у музичну школу. Зараз мій син вчиться на шостому курсі в Академії мистецтв, факультет – художник-дизайнер. Афіші до цьогорічного концерту і запрошення – дизайнерська розробка мого сина. А ще зробив рекламний ролик, який зараз крутять по телебаченню. Доця з першого класу танцювала в «Юності», вчиться в інфізі на хореографічному факультеті і в університеті на іноземній філології. Сім років моя дочка разом зі своїми колежанками танцює на моїх концертах. І цього разу також будуть виступати.