Наприкінці весни у Тернополі представили лауреатів регіонального Ордена Святого Пантелеймона – нагороди, що сяє як маяк для медиків, які віддали своє життя заради порятунку інших. У номінації «Серце медицини» перемогу здобув Віталій Гакало, студент Тернопільського національного медичного університету ім. І. Я. Горбачевського. Про це пише Сільський Господар.

Чоловік  зізнається, що радіє цій честі, але справжньою нагородою для нього є кожне врятоване життя, кожна мить, коли він може бути корисним своїй країні. 

Віталій народився в мальовничому селі Заруддя Збаразької міської громади. Його дядько, медик швидкої допомоги, став для нього прикладом.

Я бачив, як він рятує людей, як із теплом спілкується з ними, і зрозумів: хочу бути таким, як він, – згадує Віталій.

У восьмому класі він твердо вирішив пов’язати життя з медициною. Після закінчення Кременецького медичного коледжу в 2020 році він не гаяв часу: через два тижні після отримання диплома вже працював фельдшером у Центрі екстреної медичної допомоги в Тернополі.

На «швидкій» кожен виклик – це нова історія, новий виклик. Це тримає в тонусі, змушує мозок працювати, – розповідає він. 

Віталій не зупинявся і вступив до ТНМУ, щоб стати лікарем, поєднуючи навчання з нічними змінами на «швидкій» і волонтерством.

Тернопіль заряджає енергією, а університет надихає. Наша група – як сім’я, до речі, я її староста, – ділиться він. Часу на сон майже не залишалося, але Віталій лише сміється: Не знаю, звідки беру енергію, але її вистачає.

Коли 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення, Віталій не вагався ні секунди.

Побачив черги в магазинах, пропущені дзвінки, звернення президента – і зрозумів: треба діяти, – згадує він.

Спочатку його попросили залишитися в Тернополі, адже потік переселенців і викликів «швидкої» вимагав рук. Хлопець волонтерив, допомагаючи переселенцям із житлом і продуктами, а згодом приєднався до батальйону «Госпітальєри», щоб рятувати життя на передовій. Першими місяцями війни він брав участь у спробі евакуації поранених із Маріуполя.

Ми зібралися в Запоріжжі, але колону не пропустили. Тоді ми забрали поранених із місцевих шпиталів і привезли до Тернополя, – розповідає він.

Узимку 2024 року Віталій провів два місяці на Донеччині, працюючи в найгарячіших точках – Бахмуті, Лимані, Рай-Олександрівці, Невському. Умови були екстремальними: вибухи, уламки, нестача води. Але ці труднощі відступали перед його місією. Досвід «швидкої» допомагав діяти блискавично, адже на фронті кожна секунда – це чиєсь життя. Одного разу, коли по стабпункту вдарили з «Урагану», Віталій із колегами залишився біля поранених, попри загрозу другого удару.

Найяскравіший спогад – реанімація 20-річного бійця, яка тривала 46 хвилин.

Ми були виснажені, але не могли здатися. Коли серце запрацювало, радості не було меж, – згадує Віталій.

Під танковими обстрілами, серед «Градів» і авіабомб, він рятував життя, не думаючи про страх. Фронт не лише загартував його, а й показав, ким він хоче бути – травматологом.

Досвідчені лікарі, з якими він працював, запросили його до операційних, і Віталій мріє скористатися цією можливістю. 

Поза фронтом Віталій не зупиняється. Він допомагає дітям-переселенцям, організовуючи ігри. Студентам він радить не нехтувати теорією.

Його мрія – пройти інтернатуру з травматології та представляти Україну на міжнародних конференціях.

Наш досвід унікальний. Хочу показати, що ми – сильна нація з сильними медиками, – каже Віталій. 

Читайте також: Тернопільський захисник отримав звання «Заслужений лікар України»

Авторка: Зоряна Деркач

Фото Сільського Господаря