Днями трапилася добра нагода поспілкуватися із відомим українським письменником, майстром детективу, журналістом Олександром Вільчинським. Приводом стала презентація в обласній науковій бібліотеці збірки «Маслини на десерт: Добрі історії», випущеної харківським «Фоліо». Крім оповідання Олександра Вільчинського, до книжки ввійшли твори інших сучасних українських письменників.

Поспілкувалася з Олександром Казимировичем не тільки про це оповідання. Крім того, розпитала про нові книжки, дізналася у чому коріниться інтерес до історії та чим приваблює детективний жанр.

Шерлок Холмс у Львові

— Спершу про оповідання, котре нещодавно побачило світ у збірці...

— Назва книжки «Маслини на десерт» - співзвучна назві мого твору. Для мене це стало приємною несподіванкою. Оповідання «Маслини на десерт» — ностальгійне, написане в часи «одеського періоду», коли після закінчення університету працював на Одещині. Почав писати його ще в 1987 році, в гуртожитку одеського ботанічного саду, де тоді мешкали з дружиною. Вперше воно вийшло друком у моїй першій книжці «Що скаже батько» 1989 року. Мені здається, оповідання «Маслини на десерт» вийшло справді добрим, легким, трохи іронічним, трохи сумним.

— Яких нових творів чекати від вас найближчим часом?

— Детективна тема мені небайдужа й досі. Минулого року написав кілька текстів у цьому жанрі. Ймовірно, вони вийдуть друком до Львівського книжкового форуму в тернопільському видавництві «Навчальна книга-Богдан», у серії «Український детектив», яку я зініціював ще 2009-го,і у якій вже вийшло чимало цікавих творів.

Мої нові оповідання — це не зосім незвичайні детективи, трохи постмодерні, бо йдеться про інтерпретацію добре відомих героїв та сюжетів. Наприклад, написав оповідання «Шерлок Холмс на Форумі видавців». Чи є розкрученіший герой, ніж цей? Але за сюжетом саме таку роль отримав один, скажемо так, «не дуже вдаха-письменник», і зіграти йому Шерлока на Форумі доручив такий же «не дуже вдаха видавець». Ну, щоб книжки краще продавалися... З цього все починається, але закінчується зовсім не так, як планували видавець та автор. У іншому тексті  йдеться про відомий сюжет — ми знаємо «Пограбування по-американськи», «Пограбування по-італійськи», а в мене — «Пограбування по-українськи». Герой живе навпроти банку та щоранку, коли п'є чай, йому впадає ввічі ця вивіска, а в кишенях пусто, з цього й починається... Інше оповідання про мою слабкість — риболовлю — ну, як про це не написати? Також там буде детективне оповідання про курортний роман - «Кохання в Макові». Ще у мене була ідея написати детектив «Вбивство на кафедрі» (сміється — А. З.) Ні-ні — не журналістики, де працюю, а логістики. Ну, але, може, вже у наступну збірку.

—  Чим вас приваблює детективний жанр?

—  Мабуть, для цього й справді є якісь причини, які я навіть не можу пояснити. Як, так би мовити, зовнішні, так і внутрішні. Із зовнішніх — є історії, котрі можна розповісти тільки в такий спосіб, бо інакше вони будуть непереконливими. А внутрішня причина сидить, мабуть, в кожному — бажання до чогось додуматися, щось знайти, щось до кінця розслідувати і знайти відповіді бодай для себе. Герой більшості моїх детективних текстів журналіст Андрій Грабовський переважно саме так і розслідує, для себе. 

Справжність деталей

— Ваші попередні твори були прив’язані до конкретних місць, зокрема до Тернополя. Чи й нові будуть із тернопільською пропискою?

— Три оповідання, дія яких відбувається не в Тернополі, розпочинаються саме у нашому місті. А «Пограбування по-українськи» — тернопільська історія. Переважно у моїх творах дії відбувалися у центрі міста, а тепер вони перемістилися у спальний район, десь у район вулиць Київської та 15 Квітня, я там деколи прогулююся. Тернопіль для мене — сакральне місто, яке я вже ніяк не можу оминути. Робив спроби жити в інших містах, але все одно повертаюся сюди, туди, де народився.

— Крім цієї прив’язки, у вас є ще одна деталь, котра помітна у ваших творах — професія журналіста. Як журналіст впливає на письменника?

— Журналістика вчить відповідальності за кожне слово. Так чи інакше це впливає на творчість. Журналістика — це реальність, котра вривається у літературу. Можливо, все й народжується саме на межі вигадки та реальності. Але деталі навіть у найбільш неймовірному літературному творі мають бути справжніми. Мені цікаво писати про те, що я бачив і відчув, та передати це читачеві саме так, як я це побачив і як відчув. Часто це дуже важко зробити, але в тому і є кайф творчості.

— Як зберігаєте свіжість відчуттів? Практикуєте записи в нотатнику?

— Колись пробував, але в мене це не спрацьовує. Я просто даю враженням відстоятися певний час — інколи годину, інколи місяць, а те, що залишається у пам’яті, і є важливим. Коли бракує якогось відчуття чи деталі, приходжу на місце, котре описую. Коли писав львівський детектив «Шерлок Холмс на Форумі видавців», знайшов дворик на вулиці Дорошенка, де мій персонаж, мав свою контору. Навідувався туди разів зо п’ять, якщо не більше, і завжди помічав нові деталі. В детективі описані реальні місця, навіть галантерейна крамниця, де є відеокамера – це спрацювало в оповіданні. Звичайно, все змінюється, але достовірні деталі тримають оповідь, надають їй реалістичності.

— Як щодо головних героїв нових творів?

— У них читачі знову зустрінуть Андрія Грабовського, він же  Граб, — головний герой трьох оповідань.

— А який він, тип вашого головного героя?

— Це, можливо, той тип, яким би я міг бути за певних обставин — і в злих, і в добрих проявах. Але я таким не є і не був — і власне ці протиріччя й дають поштовх, енергію творити.

Старі фотографії

— Ви казали, що почали роботу над новим твором...

— Невдячна справа розповідати про те, що ще не написав, та навіть і про те, що написав: письменник одне пише, а інше розповідає, а читач бачить ще інше.

Сподіваюсь, це буде роман. Почав його у Шотландії — там мені дуже добре працювалося — був на віддалі, ностальгував за домом, за тим, що було колись — згадував себе, своїх батьків, дідів, дядьків, тіток. Ці спогади підштовхнули до нової книжки.

У збірці «Маслини на десерт» одним із авторів є Кузьма Скрябін, у якого є пісня «Старі фотографії» — можна сказати, що темою моєї нової книжки є старі фотографії. У нашій сім'ї завжди було багато альбомів — нарахував щось із п'ятнадцять — вони переповнені різними світлинами. І мамині, і татові, і сестрині, і даровані людьми знайомими і незнайомими... Там є фото навіть дуже давні, ще початку 20 сторіччя. За світлинами людей в уяві моделюються їхні долі. У цьому романі також буде розслідування, і певну роль у ньому зіграють саме старі фотографії.

Можливо, то буде історія родини, а через неї історія краю і країни, як зазвичай це і буває. Заглиблююся у це, і, не поспішаючи, працюю.

— У вас уже була книжка про УПА. Чим цікаве звернення до минулого?

— Усе моє дитинство минуло в слуханні. Пригадую, я тоді ще не ходив до школи та не вмів читати. До мого діда приходили наш сусід дядько Юхим та ще один приятель. Іноді долучалася й бабця – у неї були свої коментарі. Спершу розмовляли про події сьогодні-вчора, а потім про війну, і про «до війни», часто їхні розмови забігали десь аж у дев'ятнадцяте століття. Вони згадували всіх і вся. І довгими зимовими вечорами звучали історії, про те, що було колись — вони вплинули на мене. До речі, вперше про одного із персонажів «Останнього героя», Яворенка, почув ще тоді.

Історія — одне з моїх хобі. Люблю читати документалістику та мемуари, один із останніх, який перечитував, — спогади Вінстона Черчіля. Люблю читати про воєнні часи. Не знаю, можливо це ще колись виллється у історичний детектив, або у не детектив, або так і залишиться захопленням.

Анна ЗОЛОТНЮК

Фото з відкритих джерел