Солдат медичної служби  полку «Азов» Олексій Андрійчук не знає, що таке – АТО. Є війна. Не сприймає суспільства. Не розуміє паралельності двох світів, коли на сході війна, тут – її нема. На його думку, у місті ворог такий же, як там – явний. Тільки у Тернополі він прихований і перемагає через кухонні революції та байдужість. В юності Олексій захоплювався рукопашним боєм. Каже, що нічим особливим і винятково дивним ніколи не займався. За фахом – патологоанатом. Працював у Тернопільському державному медичному університеті ім. І. Горбачевського на кафедрі патологічної анатомії судової медицини. Був активістом національно-визвольного руху «Правий сектор», пише pro.te.ua.  У мене на передпліччі написано, що заняття формують людську натуру.Татуювання хотів давно. Ще після завершення університету. Тоді з безлічі причин, яких не хочу згадувати, не зробив. Коли у грудні минулого року відчув себе собою, вирішив, що треба. Напевне, як дозавершити самого себе. Щоб дослухатися до чиєїсь думки, треба мати або повагу або  зацікавлення до тої людини. До більшості ні поваги, ні зацікавлення – не маю. Якщо один з десяти мені інтересний, спілкуюся. Можу часом прислухатися. Але це ж його думка. Він не жив моїм життям, не проживав мою ситуацію. Коли людина щось пояснює, свою позицію, смак тощо – це часто виглядає, як виправдовування. На рівні – мені подобається синій колір, тому що я спостережливий, тому що я якогось віку, тому що ще щось. Якщо інші зі мною не згідні – це їх особисте право не хотіти того, що я роблю або не звертати на це уваги. Усі вільні у виборі. Вибирають, скажімо, антипатію або симпатію до мене. І все. Зацікавлення чи не зацікавлення мною – це винятково вибір тієї людини, а не моя заслуга. З дитинства не люблю фрази – що люди скажуть. Або – що вони про мене подумають. Хай думають, що хочуть. Це їх особиста справа. Мають на це право. Усі люди – егоїсти. Ніхто з нас не альтруїст і ніхто з нас когось не ставить вище за себе. «Я» в людини має багато відтінків. Я – для себе, я – для оточуючих, я – для рідних і близьких, я – для коханої людини. На війні позбувся  домашніх звичок. Наприклад, сидіти всю ніч в Інтернеті. Була викладацька робота – пари, заняття, після того дві години вільного часу. Напередодні мав список, що мені треба. Отримував це від Інтернету і його закривав. Зарплатня не дозволяла читати з паперу, бо книжки дорогі. Бійцям допомагаю терапевтично.Вони травмуються, хворіють. Під час служби, навіть не під час військових дій. Будівельник у нашій бригаді нахромився на звичайний шпиль від паркана – пробив собі плече наскрізь. Класичні нещасні випадки бувають. Але я готовий за наказом стрибнути в екіпаж і їхати туди, де вже бойові травми. На війні не можу їсти більше, ніж хочеться. Вдома можна ще порцію. Чи з’їсти забагато на якісь дефіляді. Або дозволити собі ще лишню гальбу пива. Там так не виходить. Забагато з’їси, буде дискомфортно. Якщо ти недоспав, недоїв, переїв, взув затісне взуття – то на всі сто відсотків не розвернешся в певній ситуації. Відчувати, що на щось неспроможний через власний недогляд – неприємно. Навіть як йдеш обважнілий від надто ситної вечері і виникає думка – а раптом зараз прийдеться швидко бігти. А ти не зможеш. Не люблю відчувати, коли чогось не зможу. З алкоголем та ж ситуація. Не п’ю сьомий рік. Можливо, якби мої батьки були живими, я був би інакшим, ніж є.Невиліковна хвороба відібрала від мене спочатку маму, а потім – тата. Мені було 15 років. Без них живу вже набагато більше, ніж з ними. Патологоанатомом став через юнацький максималізм. Було дві найближчих людини – тато і мама. Їх не стало. Більше не мав на кого поширювати співчуття, любов, довіру. Патологоанатомія  дуже подобалася. Подобається досі. Це основа медицини. Бачити в мікроскопі, що в людини всередині зробилось, в тому числі і прижиттєву діагностику – було надзвичайно цікаво. Можливо, це ще пов’язано, що з життя рано пішли батьки. Хоча на першому курсі хотів бути травматологом. В батька пухлина зачепила ногу. Тоді був варіант, що якби її ампутували досить високо, можливо би зупинили пухлинний процес. Тому мав цікавість до протезування. Ще у школі знав, що стану лікарем – пообіцяв татові. Медицина передбачає, що ти комусь допоміг і є відчуття якоїсь гордості.Особливо в хірургії. Хірург – це такий собі скульптор. Вирівняв, виправив, допоміг, усунув хворобу. А в патоанатомії цього нема. Хоча коли роблять прижиттєву пухлинну діагностику, хворі приносять шкельця з видалених пухлин, ти це дивишся, ставиш діагноз – доброякісна. У людей не просто полегшення. Це щось таке – складно пояснити… У традиційному кодексі японських самураїв є основна теза – постійна думка про смерть. Хто думає, що він не вічний, проживе довго і повноцінно. Буде уникати надмірностей, намагатиметься не розчаровувати рідних, близьких. Це перегукується в більшості культур. Momento mori – казали цезарю, хоча це була людина абсолютної влади. Йому нагадували – пам’ятай про смерть, ти не вічний. Розрахувався з роботи.Волонтерство, поїздки, по два-три тижні на роботі нема. В один з днів мені сказали, що те, що я роблю, звичайно, важливо, але робота – важливіша. Це було очікувано, але дуже вразливо. Прийняв рішення усе змінити повністю. З кафедрою мій спосіб життя вже не співпадав ніяк. Просто я звідти вступився. Як кажуть – якщо не можеш щось змінити, то вступися. Я і не планував щось міняти, тому що це вже було безперспективно. На той момент не бачив себе там зовсім. Те, що дають студентам у вищих навчальних закладах – на Майдані не працювало ніяк. Бойових травм у медичних університетах не викладають. Хірургія передбачає великий, світлий зал. Асистент один, другий, медсестра. Тепло, затишно. Більшість не знають, що робиться в них всередині. Це нормальна захисна реакція. Людина живе і вважає, що вона не вразлива, як супергерой, чи безсмертна – з нею нічого поганого ніколи не станеться. Коли щось стається, переважно опускають руки або лякаються. У медпункті, в базі «Азову» повісив табличку. На ній написав: «Нас є троє – ти, лікар і хвороба. Якщо ти будеш заодно з лікарем, хвороба програє. Якщо ти будеш заодно з хворобою, лікар програє, а ти помреш. Вибирай правильного союзника». В більшості хвороб людина винна сама. У роботі боюся помилитися. Часто сниться сон – є поранений або хворий. І я знаю як робити, знаю що робити, але не маю чим. Порожній рюкзак. Це дуже страшно. Боюся не додумати, недоробити, не встигнути зреагувати. Люди мене дратують. Це вже, мабуть, з війни. Дратують ті, які ніяк не контролюють своє життя, не знають, що робити і які займаються кухонними революціями. Сидять вечорами вдома, дивляться телевізор, читають газети і тяжко обурюються. Абсолютно нічого не роблячи для того, щоб це обурення зникло. Не можу їздити у громадському транспорті. З’являється відчуття, що люди не знають, куди їдуть. У селі простіше. Там вісім чоловік в обмеженому просторі їдуть конкретно кудись. Вони тобі не заважають. Ти їх знаєш, відчуваєш, розумієш, що вони щось роблять. А тут – не годен в тролейбусах їздити. Пробував – не виходить. У щирих людей дія не відрізняється від думки. Думка не відрізняється від слова. Не знаю, що таке – друзі. Є люди, які мені важливі. А що таке друзі – напевне на це питання зараз ніхто не відповість. Тому що це занадто примітивно. Друг – це той, з ким ти відпочиваєш, з ким працюєш, з ким спілкуєшся на якісь цікаві теми? Це однодумці, тусовка, приятелі, якісь сотрапезники. Розповсюджений стереотип, що друг – це той, на кого можеш у всьому покластися. Тоді це не друг, а раб. Чи захочеться постійно на когось покладатися і робитися якимсь захребетником для когось? Чи друг – це той, який тебе завжди почує і зрозуміє? Це означає, що в нього нема власної думки.