Осіння симфонія теребовлянського замку (фоторепортаж)

То – особливий час, коли на зламі жовтня і листопада трапляються певні дні – ніби очікування чогось дуже важливого, якоїсь переміни. Зрештою, воно так і є – ще кілька днів і все оце, навколишнє, зміниться. На дворі ж – осінь, така непередбачувана осінь…

А тут, на старому замчищі, з узвишшя, де видно, здається, кожен куточок Теребовлі, панує не тільки дух історії. Є моменти, коли замкові алеї, темні зіниці амбразур, розхристане вітром гілля, що торкається стін, мурованих давно-давно із знаменитого теребовлянського «червоного» каменю, а ще – китички зсохлого дикого винограду, пожухле листя одвічної, як сама фортеця, липи, що споконвіків вартує вхід до в’їзної арки замкової брами – всі оці

різнобарвні осінні вітражі, немовби, разом видають ледь-ледь чутну мелодію. А, може, то просто передвечірня прохолода, змішуючись із відголосками бабиного літа, несміливо, неохоче вливається у сутінки року – у листопад і невидимим дотиком запахів падалиць й диму спаленого бадилля із навколишніх долішніх та горішніх теребовлянських городів, лоскоче ніздрі і кличе назовні скупу сльозу…

Ти її, непрохану, не змахуєш з обличчя… Нехай буде як є. Бо ти боїшся своїм порухом сполохати оту всю гармонію, посеред якої стоїш. То – особливий стан єднання і гармонії з природою, з минулим і днем сьогоднішнім, посеред осені на старому замчищі… Можливо, це і є момент щастя? Адже вірно хтось сказав, що щастя не приходить, приходить вміння його бачити, відчувати усім своїм єством. І чути оту невловиму симфонію часу, душі.

Укотре окидаєш оком вже бачені не раз, десятки, та що там десятки – сотні разів зафіксовані у пам’яті фрагменти-осінні образки замку й поволі ступаєш долу вимощеною бруківкою. Бо хочеться ще раз побачити її, мою фортецю, біля якої виріс, із Зазамче, з іншого боку, туди де стежка веде у Садики, де у підніжжі Княжої гори є чепурний будиночок, в який того дня, побачивши мене з фотоапаратом, запросила гостинна господиня-землячка Ірина Лялік. І буде згодом кілька світлин звідти, з другого поверху відреставрованої хатини, де серед колонади, обвитої незірваним виноградом, на межі жовтня і листопада, у піднебессі височітиме теребовлянський замок.

Це там, де ще можна почути особливу симфонію осені. Тільки треба прислухатися і йти до неї. То ж поспішаю, бо ж правду кажуть, в дорозі людина не старіє…