Не один десяток років зберігає старовинні речі своїх рідних тернопільська художниця, письменниця, ілюстраторка книг Ганна Осадко. У них, як каже вона, живе історія про весь рід.

Фотографії мами на візочку, бабусі з першого причастя, старі гімназійні табелі  та свідоцтва про закінчення школи, серветки та ключі, якими вже ніколи нічого не відчиниш, – це лише частина зібраних речей, які забрала тернополянка.

Мені завжди була цікава історія «речей з пам’яттю» як з родинною, так і загалом. Просто млію від давніх світлин. Причому не лише тих, на яких зображені мої рідні. Ще школяркою я купувала на львівському мистецькому ринку давні фотографії та вдивлялася в обличчя людей, яких давно немає на цьому світі. У мене є чималий «родинний архів». Від тітки Стефанії у спадок мені дісталися світлини прабабці й прадідуся, фото з першого причастя бабусі, старі документи, польські свідоцтва про закінчення школи та безліч інших цікавих речей. У моїй родині було прийнято пам’ятати і розмовляти про предків, переказувати особливі «родинні міфи», які я і передаю далі – своїм дітям. 

Ретро-світлини Ганна Осадко колись зберігала в альбомах, але оскільки туди рідко хто зазирає, вирішила робити артоб'єкти.

Я почала компонувати фото у старі віконні рами. Ідея прийшла тоді, коли змінювали дерев’яні вікна на металопластик. Придивилася до старих рам і мене осінило! Адже наше минуле – це вікно у наше майбутнє. Окрім світлин, компоную туди і старі речі побуту – виделки, ножі, ложки, аркуші з рецептами, заіржавілі ключі, плетені серветочки, уламки кераміки, які знаходжу в мандрівках. Планую, коли закінчимо будувати хату в селі, прикрасити весь будинок такими «вікнами» та іншими давніми речами.

Ганна Осадко

Серед колекціонованих речей є рушники для рук, кухонне начиння, старий ящик від набоїв, який зараз служить красивою та великою скринею, вишитий портрет Шевченка, що подарував жінці родич та багато іншого.

Люди тепер не дуже цінують таке, на жаль. Викидають те, що зроблене руками їх предків, хочуть облаштувати квартири й будинки сучасними речами, - каже Ганна Осадко.

Жінка ділиться щемливою історією однієї з речей у колекції.

Зовсім нещодавно знайшла в інтернеті попільничку у вигляді керамічного собаки й пригадала, що точнісінько така сама колись була в моєму дитинстві. Батько привіз її зі свого дому і мала вона особливу історію – це була пам’ять про мого дідуся Михайла, якого я ніколи не бачила, бо помер він ще до мого народження. Тато розповідав, що дідусь воював під Сталінградом і отримав  три поранення. Кулю, яка застрягла в його легенях, так і не витягнули... Він дуже любив цю попільничку і коли докурив свою останню цигарку, після вечері подякував, встав з-за столу, впав і помер. І чи варто казати, чому я купила цю річ? Нехай це не автентична дідова попільничка, проте це все одно залишається пам’яттю про нього.

Речі мають душу й живуть довше за людей. У них залишається тепло рук та історія цілого нашого роду, підсумовує співрозмовниця.

Фото Ганни Осадко