Коли у громадян України зміняться ціннісні орієнтації - як наслідок змістовної суспільної українізації, тоді зросте число громадян, для яких українська мова є рідною і для яких патріотизм тотожний із незалежництвом.

Етнічний чинник досі має важливе значення в політичному житті України. Щоб пересвідчитись у цьому, звернімося до наукових вислідів; візьмімо дані двох опитувань, проведених Соціологічною групою «Рейтинг» у серпні 2013-го і 2014 року. За даними першого опитування, патріотами своєї країни вважало себе 81% респондентів, але за її незалежність проголосував би лише 61% (28% не підтримали б незалежність, 11% – не визначилися). Серед респондентів, які 2013 року назвали рідною мовою українську, підтримало незалежність майже 80%; серед респондентів, які вважали рідними одночасно російську та українську, таких було близько половини, а серед тих, які вважали рідною лише російську, – третина. При цьому супротивники незалежності України становили вагому електоральну групу, яка превалювала в Донбасі і доходила до 40% виборців на півдні та сході України.

У 2014 році (опитування проводилося у всіх регіонах, окрім окупованого Криму) ситуація змінилася. Число патріотів зросло ненабагато – з 81% до 86%, а от число незалежників – принципово: з 61% до 76% (12% не підтримали б незалежність, 12% – не визначилися). При цьому понад 90% опитаних, які у 2014 році назвали рідною мовою українську, проголосували б за Незалежність; серед тих, хто рідними вважав дві мови – російську та українську – таких понад 70%; 45% тих, хто вважав рідною мовою російську, підтримали б торік незалежність України. Незалежність України підтримала переважна більшість опитаних в усіх регіонах країни, крім Донбасу: тут кількість як прибічників, так і прихильників Незалежності була однакова – по 34%, і майже третина (31%) не змогла визначитися з відповіддю.

Отже, маємо прямі залежності ставлення до незалежності України від рідної мови та етнічного походження (адже число етнічних росіян, для яких або українська, або українська та російська є рідними, незначне). Але водночас із цих опитувань (і багатьох інших, проведених як «Рейтингом», так й іншими соціологічними центрами) випливають й інші висновки. Передусім стосовно величезного у 2013 році і менш значного у 2014 році, але помітного розриву між числом патріотів та прихильників незалежності України. Виходить, що мільйони громадян України два роки тому і сотні тисяч торік з патріотичних міркувань вважали, що їхній країні краще було би позбутися незалежності та стати частиною іншої держави. Чи треба зайвий раз називати цю державу? І ще одне. На півдні і сході етнічні українці становлять абсолютну більшість, і на Донбасі теж. Але настрої регіонів далекі від автоматичної кореляції з етнічними чинниками, тут діють інші закономірності.

Недоформована нація

Неприпустимі для «нормальної» країни показники розриву між числом патріотів і числом прихильників незалежності та між числом прихильників незалежності і числом супротивників незалежності й байдужих до неї засвідчують недоформованість української нації. Недоформованість ця – своєю чергою – впливає й на настрої етнічного ядра нації, яке наявне у кожної європейської модерної нації (єдиний виняток – швейцарці). Важко уявити, скажімо, що 20% чи навіть 10% етнічних поляків або литовців виступають проти незалежності своїх держав, чи не так? Чи що, скажімо, супротивниками незалежності Литви виступає третина литовських поляків, як-от торік 30% громадян України, для яких російська мова – рідна? Принагідно: на думку литовського соціолога Фреюте-Ракаускене, місцеві етнічні росіяни та поляки ототожнюють себе з Литвою, вважають її рідною країною.

У разі сформованості української нації загальна ситуація в Україні була би такою, як у Литві (адже етнічне ядро і там, і тут становить приблизно 80% громадян країни). Але об’єктивна спадщина колоніального і неоколоніального часу – починаючи від глибоко підсвідомих ментальних настанов, які вкорінені в культурі повсякденності, і закінчуючи різними мірами економічної та соціокультурної інтегрованості регіонів України до російсько-імперського простору, – діє в іншому напрямі. Не в останню чергу тому, що в минулі чверть століття влада не докладала зусиль для подолання цієї спадщини, ба більше: її нерідко очолювали типові постколоніальні діячі, орієнтовані на метрополію, представники компрадорського капіталу, а то й агенти Кремля…

Між тим громадянське суспільство, у якому б критичному стані воно часом не було, все ж поволі, часто всупереч політикам, здійснювало деколонізацію України, яскравим прикладом чого став «ленінопад». Громадянські активісти змусили владу рушити шляхом декомунізації, яка водночас є й українізацією та європеїзацією. Ба більше: наразі йдеться про потребу максимального дистанціювання від російської культури як такої, оскільки вона іманентно пронизана імперіалізмом, шовінізмом, деспотизмом і чорносотенством. Так, у ній є демократична течія, але ця течія в ній завжди була маргінальною. Не забуваймо, що більшовизм – перша у світі переможна тоталітарна ідеологія, яка спрямовувала відповідну практику, – це феномен саме російської культури, причому найбільш її гуманістичного «срібного віку». Не випадково потім Комінтерн не раз проголошував «більшовизацію» комуністичних партій, але це ніде у світі не вдалося. Не випадково біля керма філії партії більшовиків в УРСР аж до 1953 року не було етнічних українців (і нерідко ці керманичі були україножерами й антисемітами), та й потім із перших секретарів ЦК КПУ лише Петро Шелест мав певний український сентимент й обстоював «економічний автономізм», за що й був знятий із посади. Іншими словами, декомунізація і європеїзація в Україні є складовими «змістовної українізації», без якої неможливе завершення формування нації як такої, як спільноти вільних громадян, об’єднаних певними засадничими цінностями та спільним стратегічним проектом майбутнього.

Змістовна українізація і шлях до Європи

При цьому, повертаючись до того, з чого починалася ця стаття, зауважмо: в Україні і рідна мова, вказана у переписі населення та в соціологічних опитуваннях, й етнічна належність – це наслідок особистого вибору, а не тих чи тих «директивних вказівок». Отож моноетнічність України – це наслідок того, що близько 80% її громадян сказали: «Я – українець». Утім, можлива й інша формула: «Я – українець білоруського (російського, єврейського тощо) походження». В першому випадку йдеться про етнічну тожсамість, у другому – про національну. Вибір тієї чи іншої мови як рідної – це також особиста справа; навіть у разі, коли в повсякденній практиці людина не користується в силу зовнішніх обставин українською, вибір української як рідної засвідчує її певні ціннісні орієнтації. Зміняться ціннісні орієнтації як наслідок змістовної суспільної українізації – зросте число громадян, для яких українська є рідною і для яких патріотизм тотожний із незалежництвом.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників.

Джерело: http://dailylviv.com