Колишня вихованка інтернату приїхала з двома синами до Тернополя на зустріч із приятелем, головою фонду “Майбутнє сиріт” Андрієм Назаренком. Зайшли вони у піцерію-бар “Маяк”, і від несподіванки, яка там чекала, Ірина оторопіла, не могла й слова промовити — за одним зі столиків сиділа її… рідна сестра Анна, з якою вони не зустрічалися довгих 25 років! Безмежно щирі обійми, сльози радості, тепле спілкування…

Про цю зустріч Анна мріяла давно, через Андрія Назаренка довідалася, як склалося життя Ірини. Свого часу сестри були вихованками Коропецької школи-інтернату. У 1992 році доля їх розлучила: Анна була однією із 124-ох сиріт із Тернопільщини, які поїхали на зимові канікули до США і частина з яких залишилася в американських сім’ях. Ірина натомість перебувала в інтернаті до повноліття, а потім її забрала до себе родина опікунів із Білої. Нині Анні — 34 роки, Ірині — 33. Молодша сестра сама виховує двох синів — 12-річного Тараса і 9-річного Дмитра. Старша сестра поки що незаміжня, в Україну прибула зі своїм чудовим другом Джошем, повідомляє Нова Тернопільська газета.

До США Анна поїхала, коли їй було дев’ять років. Її удочерило американське подружжя, в якого не було своїх дітей. Дізнавшись, що в Анни ще є рідна сестра, хотіли і її забрати до себе, та не змогли, оскільки на той час розгорівся міжнародний скандал через усиновлення українських сиріт американцями. За всі ці роки Анна не спілкувалася українською, тому практично призабула мову, в її пам’яті виринають лише поодинокі слова — імена та прізвища друзів, учителів, а ще дитячі “бунтуючі” — “не хочу”, “не буду”, “не люблю”.

— Я щаслива, що залишилася в США. В американській сім’ї отримала турботу, опіку, безпеку, відчула, що комусь потрібна. “Ти — наша донька!” — сказали мені першого ж дня прийомні батьки, — ділиться спогадами Анна.

— А я не була щаслива в Коропці.., — на мить поринає у думки Ірина, але далі переводить розмову на приємне. — Зате в Білій мені добре!

Ще коли сестри були малими, на канікули з інтернату їх забирало до себе подружжя Стефи та Василя Данилківих із села Біла, в яких не було дітей. Згодом Ірина і залишилася у них жити, на неї старенькі записали хату.

— Тато Василь помер давно, шість років тому не стало мами Стефи… Вони дуже нас любили! З нетерпінням чекали на листи від Анни, але через відстані та роки листування чомусь обірвалося, — каже Ірина.

— Ми з Ірою ліпили вареники, мама Стефа пекла смачний багатошаровий шоколадний пляцок! А от борщ і палюшки я не люблю, — усміхається Анна.

Біологічних батьків сестри не розшукували. З розповідей вихователів знають лише, що мати їх народила у Севастополі,  що у них ще були сестра Ольга і два брати — Олександр та Андрій. Де їхні кровні родичі нині, — невідомо.

— Пригадую у Білій татові вулики, в сусідів були гуси і кози, я там вперше спробувала козяче молоко, — по-дитячому іскряться очі Анни.

— Вже нема ні вуликів, ні кіз, ні гусей, — усміхається Ірина. — У мене є кури — півень Педро і восьмеро “дівчат”, маю дві решітки яєць — дам тобі до Америки!

Ірина працює прибиральницею на бавовняному комбінаті “Текстерно”, Анна — у міжнародній компанії “Amazon”, яка займається продажем товарів через інтернет. Мешкає Анна у місті Кеноша, що в штаті Вісконсин. Її американське прізвище — Кнауц. Гостюватиме Анна у сестри тиждень. За цей час планує відвідати дитячі будинки Тернопільщини, аби поспілкуватися з сиротами і додати їм надії. Жінка разом з іншими колишніми сиротами, що живуть у США, тривалий час активно долучається до спонсорської допомоги інтернатам нашого краю через фонд “Майбутнє сиріт”.

— Пам’ятаю день, коли вихователька в інтернаті запитала, чи хочу побачити сестричку, і повела мене до ясел. Там у ліжечку лежала дівчинка, — розповідає Анна. — Уже згодом нас із сестрою поселили в одній кімнаті. Коли до їдальні привозили на возі хліб, ми з дітьми крали по буханцю, я завжди ділилася з Ірою. По-різному було… Не впевнена, що хочу зустрітися з колишніми вчителями, бо не завжди добре поводилася. Ніколи не забуду ізолятор, кабінет стоматолога…

— Ми бачили Аню один-єдиний раз через інтернет-міст, коли було 20 років, як їх вивезли до Америки, а ще — на фото у газеті. Більше не спілкувалися, бо вдома не маємо комп’ютера, у старшого сина на телефоні є 3G, то він вилазить на шафу і там скачує фільми, — усміхається Ірина.

Із Америки Анна прилетіла літаком до Львова, до Тернополя добиралася потягом. Пригадала наші вагони, ті ж склянки для чаю, пейзажі за вікном…

— Україна дуже змінилася. Я ніби в інший світ потрапила: багато автомобілів, гарні будинки, супермаркети, банкомати! — каже захоплено. — Вдома побачила холодильник, у мами Стефи колись не було такого — продукти зберігала в льосі. Та найприємніше — довкола зустрічаю щасливих українців!

І це тільки початок спілкування Ірини та Анни. Віримо, що зустріч допоможе сестрам відкрити одна для одної багато тепла, любові і взаємопідтримки!