Постоялець на кілька годин
Тягнуться будинки, що стоять пліч-опліч. Переплітаються балкони. Тут вони повноправна частина простору, ніби окрема частина міста. Дуже приватна і водночас публічна. Довгі спільні балкони, котрі виконують свою першу утилітарну функцію. На сонці виблискує білизна, майорить на вітрі.
Тішить, що тут ще не встигли обгородити все парканами та замкнути двері на кодові замки. Місто відкрите, запрошує зазирнути вглиб, мандрувати. Зайти в під’їзди, пройтися рипучими дерев’яними сходами, приголубити дерев’яні поручні. Чоловік розвішує білизну, жіночки сидять біля під’їзду, плавно тече їхня розмова, суті якої не можеш вловити, але й то не потрібно, бо самі слова, позбувшись значення, тихо несуть далі на хвилях м’яких звуків. Десь «перемовляються» голуби, чути, як дзюрчить вода фонтану. Тим часом сонце пече й виплавлює всі ті звуки в монолітну масу, в яку вгрузаєш, в якій потопаєш.
Місто, наче саме веде, і щоразу приходиш до ратуші. Вона стриміє горі, пронизуючи небо та є ніби віссю світу, центром відліку, початком, нотою, що задає настрій. Ось вже кілька років стоїть у риштуваннях, і мені здається, то теж символічно. Прикрашена химерними та алегоричними скульптурами Пінзеля, манить якоюсь містичною силою — відкрита й закрита водночас. У цій мандрівці сповнилося одне з моїх заповітних бажань — потрапити всередину ратуші. І ось — кручені дерев’яні сходи, просторі, наповнені світлом кімнати. Тут, до речі, колись була художня школа. Тепер господарюють голуби й коти...
У Бучачі відчуваєш себе постояльцем на кілька годин. Не втручаючись та не заглиблюючись у місто, блукаєш, відчуваючи себе органічно стороннім та мандрівним. Спостерігаючи за тим, як проходить життя, не береш у ньому участі, але користуєшся його простором. Помічаєш не будучи поміченим.
Анна ЗОЛОТНЮК