Прогулянка нетиповою Теребовлею із письменником Назарієм Занозом (фоторепортаж)
Теребовля – місто, в яке можна приїздити безкінечну кількість разів і знаходити щось нове. Чи то будинок, який раніше ховався, чи то двері, які не помічала. Зрештою, якщо вже й щось й було бачене, це аж ніяк не привід його ігнорувати.
Тим більше у Теребовлю треба їхати, якщо її показує той, хто тут виріс і мешкає. А особливо, коли це есеїст, письменник і краєзнавець Назарій Заноз.
Ми з подругою приїжджаємо автобусом, тому природно, наша мандрівка починається з нового вокзалу – тут чисто і прохолодно (що у жаркий день безсумнівний плюс).
Ми проходимо далі та зустрічаємося із Назаром біля модерністичного будинку на початку вулиці Шевченка. Звідси вже кілька років починається моє занурення в Теребовлю. Можна зайти з парадних дверей, але атмосферніше зробити це зі сторони двору. Будинок зведений буквою П і приємно побути в тіні стін, що оточують з трьох боків. Заходимо в під’їзд. Тут світло – робота вертикального скління – і врочисто біло від акуратних тюлей. На другому поверсі є й мереживні серветки. Де-не-де збереглись автентичні двері й дверні ручки. Назарій фотографує номерки – каже, вони теж автентичні.
Виходимо через центральний вхід, переходимо дорогу біля ратуші. Верхівка зараз розібрана – трохи дивно бачити її кістяк. Заходимо у наступний модерністичний будинок, що його круглі вікна сходового майданчика виходять просто на ратушу. До речі, це не дарма розповідь починається з модернізму, за словами Назарія, з-поміж різних стилів будівель, найбільше тут модерністичних.
– У тридцятих роках українці та поляки змагались, хто більше набудує. Тому є класні зразки модернізму українського та польського. Наприклад, будинок українського купецтва та будівля, де містився магазин чехословацької взуттєвої фірми Bat’a, котрі зараз є частиною корпусів коледжу культури і мистецтв. Така українська активність змусила пожвавитися поляків, тому вони звели в одна тисяча дев'ятсот тридцять дев’ятому році новий ринок для своїх купців. Також були плани на сусідню територію, де мав постати готель та великий конференц-зал, проте цим планам завадила Друга світова, – каже Назарій. – У нас нема дуже старих будинків, штибу бароко чи рококо, дерев’яних церков. Бракує тяглості архітектурної традиції – це при тому, що це місто старе. Причина в тому, що Теребовля сильно постраждала у Першій світовій – місто було у прифронтовій зоні, тому його сильно бомбили.
Поки розглядаємось у під’їзді – віконце, що виходить у підвал, балясини зі строгими лініями, а потім піднімаємось на горішній поверх, де живописне бюрко з дзеркалом, в якому гріх не сфотографуватись, запитую Назарія, чим йому подобається модернізм. Відповідає:
– Основна риса таких будинків – функціональність. У них цікава геометрія та форма, неординарні рішення організації простору – всього цього нема у старіших будинках. У них є ще одна важлива риса – вони можуть добряче здивувати зсередини, бо ззовні часто є переінакшеними й можна не здогадуватися, що в під’їзді на тебе чекає справжній скарб. Моїм фаворитами в цьому плані є будинки на Підзамче, вісім і на Шевченка, неподалік школи мистецтв. У першому переховуються розкішні до запаморочливости сходи, котрі на кожному поверсі виглядають зовсім по-іншому. А в другому містяться не лише чудові вітражні вікна, а й збереглися автентичні функціоналістські двері, одні з котрих теж мають кольорове скло в оздобі.
DSC_0745
З приємної прохолоди під’їзду виходимо у двір. На балконних галереях сушиться білизна. Як і щоразу, коли буваю тут. Для мене це переплетення внутрішніх дворів, змійки балконних галерей – дуже теребовлянське. Така собі нагода бути ніби й в місті, а водночас у дуже приватній капсулі. Назарій розповідає, що в сусідньому будинку – так видно на гугл мапі – посередині є внутрішній двір іксіксес розміру.
Ми йдемо вулицею Северина Наливайка – ліворуч будинки, що стоять пліч-о-пліч, з іншого боку забудова не така щільна. Назарій вказує на одну із кам’яниць, перебудовану так, що й не зрозумієш, стара вона чи нова, тільки балкон вказує на давність. Колись тут містився суд, а ще кільканадцять років тому всередині були автентичні тамбурові двері з кольоровим склом і плитка, а тепер «Адвокати» і все перероблено.
Номінально ми біля центральної дороги – тої самої, якою курсують фури й де мінімальна кількість переходів – просуваємось паралельно ній, але шумова хвиля майже не докочується – у дворах спокійно та розмірено. Якась жінка обробляє городик, а ми заходимо у відкриті двері під’їзду поруч. Перед входом лежить старий светр зеленого кольору. Про колір я згадала не даремно, бо зелені тут і балясини. Ми обговорюємо їх стильову приналежність – функціоналізм чи ар-деко? Назарій каже, що дуже часто зрозуміти, в якому саме стилі зведені міжвоєнні будинки, не можливо – трохи функціоналізму, трохи конструктивізму і додати ар-деко. А деякі перебудовані так, що тільки по балясинах здогадуєшся про їхній вік. Запитую Назарія, чи, на його думку, теребовлянці розуміють цінність своїх кам’яниць.
– Це дуже залежить від людей. У кожного своє розуміння цінности. Хтось любить свій дім, бо бачить в нім те, що зосталося від батьків. Плекає так, як його чи її навчено змалку. Відчуває, що то наче продовження себе. А коли немає тієї тяглости, нема відчуття співпричетности з місцем, у вас і в цих коридорів та плитки нема спільних історій та таємниць – то й не тримаєтесь одне за одне. А один чоловік, з яким нещодавно випала нагода поспілкуватися, мешкає у будинку панської прислуги. Для нього історична цінність місця в тому, що він, за його словами, нарив у себе на городі купу антикваріату, – провадить мову співрозмовник.
DSC_0717
Про антикваріат і не тільки думається, коли переходимо з під’їзду в під’їзд і подибуємо ровери, картини, меблі, коврики, а ще незліченну кількість вазонів. Межа між приватним і загальним стирається. Те, що під’їзди такі собі склади, причина того, що парадні двері тут зазвичай зачинені. Назарій жартує, що вони бувають відчиненими лише у двох випадках – або їх забули зачинити, або провітрюють влітку.
Виходимо на центральну частину вулиці Шевченка. Зупиняємось перед одним із двох будинків у місті, зведених у стилі сецесії.
– Інша кам’яниця розташована на Родини Юрчаків, вона належала архітекторові Закжевському. А цей будинок – колишня каса «Поміч». В оформленні балкону другого поверху можна помітити соняшники, а під еркером розгледіти чортополох. Моя подруга, котра мешкає в цім будинку, каже, що колись там було своє джерело чи криниця, яке замурували і тепер воно дає про себе знати, – розповідає Назарій. – Спершу, коли будинок лише звели, тут містились українські торговельні установи, канцелярії каси, товариства «Сільський господар», контори адвокатів, повітового суду, у тридцять дев’ятому – НКВС, в сорок першому німці розмістили жандармерію, після війни тут був райвідділ міліції, потім школа механізації.
Я розглядаю маскарон на щипці – завжди цікаво вгадувати, яку емоцію закладав архітектор, ліпнину, дашок еркера. Відтак входимо всередину. Нагору ведуть дерев’яні сходи, можна вийти на балконні галереї.
Далі я вже не встигаю слідкувати за вулицями – звертаємо десь, виходимо кудись. Наш провідник каже, що завжди намагається змінювати свої маршрути, аби не набридало. Говоримо про вичерпуваніть/невичерпуваність міст, зокрема, Теребовлі – обмеженого простору, де проте навіть через роки прискіпливого виходження трапляється щось нове.
– Зрештою, коли чогось бракує, і здається, що ти вже все бачив, починаєш уважніше ставитись до того, що навколо. Приміром, недавно помітив у місті старі паркани, – каже Назарій. – Зараз нові знахідки трапляються через знайомства з місцевими. Дізнаюсь від людей дуже багато речей, про які не довідався би з книжок чи архівів – люди пам’ятають, який вигляд мали будинки, що у них містилось, які там відбувались історії. Іноді заходиш на вулицю, де, здається, нічого цікавого нема, і в будинку не надто цікавому можеш знайти когось, хто розкаже захопливу історію. Так за останній місяць я дізнався, мабуть, більше, ніж за останні три чи чотири роки.
Запитую, звідки у нього інтерес до старого міста.
– Думаю, цікавість до архітектури прищепили в сім’ї, так само, як локальний патріотизм, – відповідає. – Мені здається, що діє й те, що моя сім’я має причетність до будинку, котрий є (хоча тепер із цим статусом нічого не зрозуміло) пам’яткою архітектури місцевого значення. А ще недавно подумав про те, що більшість моїх друзів мешкають у будинках, котрі є пам’ятками архітектури місцевого значення. Раніше все, що зводили зодчі, – було мистецтвом. Тоді банальна прогулянка середмістям перетворювалася на магічне відвідування музею просто неба, де прекрасні ландшафти Галицького Поділля доповнювалися, вписаними в них розкішними кам’яницями. І коли ти одразу зростаєш між краси, коли щодня бачиш ці виставки балясин та портрети ліпнини, коли звертаєш увагу на те, з якою дотошністю й любов’ю до деталей творився паркан, коли естетика гвинтових сходів вгвинчується тобі в саме серце – то в старшому віці тобі й в голову не прийде нищити якусь пам’ятку.
…Ми закручуємо петлі маршрутів старими та добре відомими вулицями. Заглядаємо у вирви модерністичних сходів, перескакуємо з чорної на білу кахлю, ловимо сонячні промені та перепосилаємо сигнали. І нарешті закінчуємо там, де починали – на вокзалі. Але тепер біля нас жіночка, котра боїться, що автобуса вже не буде, і довгоногий пес, що зрелаксовано спить на дорозі. І автобус таки прибуває.
Анна Золотнюк
На фото Оксани Максимлюк – Назарій Заноз, інші світлини авторки
