«В інших містах я одразу починав розмову з того, що треба багато читати, вдосконалювати себе – власне, про це я писав книжку. А тут можна почати з того, що мені особисто дуже важливе», – каже письменник, літературознавець і літературний критик Ростислав Семків. У тернопільському «Бункермузі» він представив свою нову книжку «Як читати класиків». Зал повний, тьмяне світло творить теплу лампову атмосферу, в якій якнайліпше слухається про читання. Тож пропоную найцікавіше з розмови.

Особиста історія читання

Тутешню українську гімназію закінчив мій дід і це дуже важливий момент в моїй особистій історії читання: дід дуже на мене вплинув. Мій дід, очевидно, вчив поезію із задоволенням – знав усі «Гайдамаки» – це просто так без внутрішнього бажання не вивчиш. І для мене це був своєрідний виклик – впродовж старшої школи та навчання в університеті я теж вивчив досить багато Шевченка напам’ять. І мені завжди уявлялось, що цей світ, освічений, інтелектуальний, який асоціюється з книгою – це щось надзвичайно важливе та ціннісне.

DSC_8689

 Від примусу до радості

«Як читати класиків» написана з уявленням про те, що книжка – це цінність, а читання – цікава практика. І тут є певний розрив. Ми всі знаємо, що можемо знайти дуже цікаву книжку. Всі переживали моменти, коли читаємо і нам не хочеться припиняти це заняття, бо цікаво, чим це все закінчиться. Парадокс полягає в тому, що в багатьох випадках нас заставлять читати книжки, які нам не дуже цікаві. Як з цим справитись? Як подолати прірву між тим, який статус має читання зараз і який би воно мало б мати. Бо ми знаємо, що читання це і радість, і задоволення, але часто це й примус. Так, режимне читання закладається в родині, але, якщо батьки розглядають читання як практику, до якої дітей треба змусити, це вже досить ризиковано. Читання не має сприйматись чимось на рівні з покаранням. Не треба заставляти, а слід заохочувати. І це стосується, звісно, не тільки читання.

У цій книжці я розмірковував про сильні сторони читання – це добрий відпочинок і, звичайно, воно допомагає у саморозвитку, додає соціального статусу – це цікава та різноманітна практика. І мені шкода, що є багато перешкод, аби вона стала цікавою для всіх. Ми продовжуємо мало читати, це зрозуміло із супутніх речей. Приміром, з кількості книжок, які видають в Україні, бо чим більше їх читають, тим більше видають. І тут така парадоксальна та іронічна статистика: в нашій країні за рік на людину припадає 0,9 книжки, тобто навіть не кожний її отримає, а ще ця статистика враховує брошури й автореферати, отже, комусь дістанеться брошура, а комусь – автореферат. У скандинавських країнах на людину припадає двадцять книжок.

Але сенс не в тому, аби зациклюватись на проблемі, а в тому, аби простежити вихід з неї. І варто відзначити, що відбуваються позитивні зміни. За останні кілька, особливо п’ять років, інтерес до читання розростається, і тепер маємо практики, про які у дев’яностих навіть не думали. Приміром, якби тоді сказали, що люди платитимуть, аби прийти й послухати поезію, то це сприйняли б дивно, а тепер це нормальна ситуація, чи, якби тоді сказали, що люди будуть їхати зі всієї України на літературний фестиваль...

Навіщо потрібен читацький стаж

У першому розділі я розмірковую над спонуками до читання. І намагаюсь зробити, як на мене, важливу річ – зламати стереотипи, пов’язані з читанням. Про перший – читання з примусу, я вже згадав. Інший стереотип – якщо всі читають якусь там книжку, то треба її дочитати за всяку ціну. Але, якщо книжка не йде, не треба себе силувати. Тут одне з двох – або вона нижче вашого рівня, або – вище. У першому випадку немає проблеми, аби її залишити, бо вона і так нічого вам не дасть. Якщо книжка заскладна,  теж не може зараз вам нічого дати, бо ви не зможете її сприйняти. Таку треба відкласти й не страждати з того приводу, що всі прочитали «Улісса», а ви – ні. Це складна книжка. Думаю, для того, аби прочитати твори рівня Кафки, Манна чи того ж Джойса, треба мати двадцять-двадцять п’ять років активного читацького стажу. Інакше ми просто не сприймемо такі тексти. Людина без підготовки відкриває Кафку та думає: «Автор божевільний, всі редактори, бібліотекарі й професори, які з Кафкою носяться, божевільні». Таке сприйняття – ознака того, що ви просто ще не визріли до того, аби читати Кафку, і не тому, що слабкі інтелектуально – просто Кафка дуже інтелектуальний. До цього рівня варто тягнутись.

Від хаосу до стратегії

Найбільшу частину цієї книжки я вибудовую перспективу жанрів, бо в моєму розумінні для того, аби дійти до найскладніших і найсильніших текстів, треба рухатись від простих.

Я пропоную альтернативну програму занурення у світову літературу, починаючи від авантюрних, простих і зрозумілих тестів Дефо й Дюма до складних Вульф, Кафки чи Маркеса. Треба рухатись не за хронологічним принципом – від античності й дотепер (не факт, що античні тексти – це легкі тексти). Це вироблення особистої траєкторії.

Я переконаний, що треба обов’язково своє читання планувати. Мені дуже подобається паралель між подорожами та читанням, адже там і там ми переживаємо цікаві моменти. Через читання ми здатні прожити чиєсь життя, мандрувати різними країнами та часами. Ці мандрівки уявні, проте, якщо вони добре продумані, матимуть не менший емоційний ефект, ніж реальні. При цьому реальні мандрівки ми дуже добре плануємо. Але не дуже плануємо своє читання.

DSC_8701

Що робить письменника класиком?

Можна назвати три параметри, за яким письменника можна назвати класиком. По-перше, його широке визнання. Тобто, коли його читають і старі, і молоді, і джазмени, і репери, і прихильники силабо-тоніки, й прихильники верлібру, – коли всі вони визнають, що цей текст вартісний. Другий важливий момент – багатство мови: широта словникового запасу, вміння гратись словом. І нарешті найважливіший критерій – тривалість текстів. Є твори, що не вийшли з позаминулого століття, і, якби їх не було в шкільній програмі, вони  залишились би лише в історичних монографіях. Коли текст не втрачає цікавості для наступних поколінь – це претензія на класику. Класики довго живуть, тому їх наклади дуже великі. Тому називати когось класиком коректно, якщо через сто років його ще читають.

Анна Золотнюк

Фото авторки