Розмови без слів. Фотографії тернополянки Ірини Дворницької
Для кожного з нас світлини означають своє та відіграють специфічні ролі. За допомогою них можна фіксувати плинне та увічнювати його, можна змінювати світ, пізнавати його та себе. Зрештою, все це в комплексі теж діє, бо ж потенціал закладений в усіх стадіях взаємодії із зображенням — у власне фотографуванні й у відборі, а відтак розгляданні відзнятого.
Про фотографію я поговорила із тернополянкою Іриною Дворницькою. За вона фахом редакторка, й чи не тому в її світлинах по-новому розкривається вже бачене, а також відкривається те, що пройшло повз увагу. У її фотографіях Тернопіль постає приватним, вишуканим й непересічним.
— Доброго дня, пані Ірино, я вже так звикла бачити вас із фотоапаратом, що й не уявляю без нього. Розкажіть, коли почали робити світлини
— Доброго дня! Так, я вже також не уявляю свого життя без фотоапарата. Почала фотографувати три роки тому, коли чоловік із сином подарували мені його на день народження. А вже через день, у відрядженні, лише приблизно розуміючи, як фотографувати, зробила перші репортажні фото з освітянського семінару, учасником якого була. Вірю у невипадковість обставин, які дарує доля. Саме на цьому семінарі у Запоріжжі познайомилася з Майстром, зустріч із яким стала для мене знаковою. Це унікальний запорізький фотохудожник Сергій Лавров, людина з непростим життєвим шляхом, для якого фотографія стала свого часу порятунком, а згодом і сенсом життя.
— А що вас, перш за все, привабило у фотографії?
— Привабила можливість без слів розповідати про світ довкола нас і водночас пізнавати свій внутрішній світ. Коли в руках об’єктив, починаєш помічати багато того, на що раніше не звертав уваги. Світ від цього не перестає бути недосконалим і подекуди несправедливим, але усвідомлюєш, наскільки він неповторний та наскільки життя швидкоплинне.
— На ваших фото часто постає Тернопіль. Які його куточки любите розглядати найбільше?
— Так, Тернопіль моє рідне місто. Найбільше подобається набережна, бо щодня йду нею пішки на роботу. Вона дуже різна, особливо перед грозою, у дощ або коли літній бриз; вона цікава, коли гамірно, і по-своєму неповторна, коли майже безлюдна.
— Можливо, у планах є певні місцини обласного центру чи особливий час, коли хочете його зазнимкувати?
— Ні, планів таких у мене нема. Однак уже достатньо світлин, щоби розповісти, наприклад, про балкони Тернополя, про Тернопіль велосипедний, про квіти біля багатоповерхівок. Звісно, є у місті і щось непривабливе, його помічаєш, особливо у деталях, однак ці фото я не виставляю.
— Як змінився ваш погляд на місто, відколи почали його фотографувати?
— Я побачила, як багато в Тернополі цікавих заходів, зустрічей, особливо мистецьких, і як багато людей, про долю, діяльність чи хобі яких хочеться розповісти. Саме тому найбільше люблю фоторепортажі, намагаюся робити їх так, щоб глядач відчував «ефект присутності» на них. Роблю це насамперед для тернополян, які в силу різних обставин фізично обмежені пересуватися, а хотіли б побувати на тому чи іншому заході, виставці, презентації, а також для друзів, які мешкають в інших містах України, за кордоном, але їм цікаво, як і чим живе Тернопіль.
— Ви редакторка видавництва. Яким чином ваша професія впливає на хобі? Бо мені здається, що у фотографії та редагуванні дуже важлива уважність…
— Так, Ви не помиляєтеся. Уважність справді важлива. Але як редакторку мене у фотографії більше зацікавили факти: історія виникнення фотографії, доля та філософія творчості відомих фотографів, їхня одержимість улюбленою справою. Особливо імпонують мені жінки, що ввійшли в історію світової фотографії не як фотомоделі, а саме як фотографині, починаючи із середини ХІХ століття. Наприклад, Анна Аткін — перша жінка, що зробила фотознімок і опублікувала першу в світовій історії фотокнижку; Керол Гузі, яка єдина з фотографів чотири рази отримувала Пулітцерівську премію, фотографувала численні трагедії та стихійні лиха. Вразила доля гуцульської фотографки Параски Плитки-Горицвіт, яка провела 10 років у сталінських таборах за допомогу УПА, згодом самостійно опанувала фотосправу та зробила понад чотири тисячі світлин, їх випадково знайшли у 2015 році. Звісно, мене цікавило, чи були відомі жінки-фотографи у ХІХ-ХХ століттях у Тернополі. Як з’ясувалося, так. Кароліна Федорович-Малицька (псевдонім Дарія Віконська) письменниця, родом із с. Шляхтинці на Тернопільщині, яка належала до потужного руху фотоаматорів у Галичині 1930-х років.
— А ще вам вдається помічати деталі, приміром, чаплю в парку Топільче. Розкажіть про інші несподіванки, котрі зафіксували фотоапаратом.
— Найбільше радію, коли вдається зазнимкувати несподівані щирі емоції людей. Я фотоаматорка й хочу навчитися фотографувати людей не такими, які вони зовні, а передати їх внутрішній світ, інколи нерозкритий, інколи прихований.
— І наостанок. Що на вашу думку, головне у фотографії?
— Повністю погоджуюся із Сергієм Лавровим: «Об’єктиву потрібен погляд».
Copy of 93207725_656539454919215_3943472442420232192_o
Анна Золотнюк
Фото Ірини Дворницької
