Він з’явився о 8.03 на зупинці Лесі Українки в Тернополі. В останню мить, коли вже зачинялися двері тролейбуса номер 144, що курсував за маршрутом 2, він таки встиг потрапити в салон. Його тут ніхто не очікував.

Раптово, як за командою, маса людей, приліплених один до одного у цей ранковий час,  колективно заціпеніла, а потім хаотично почала рухатися урізнобіч, переважно у протилежний бік, де з’являвся він. Миттєво замовкли телефонні розмови і, здається, у кожного в салоні поволі почало формуватися передчуття, що ось-ось має щось статися. А непроханий гість – великий шершень, а це був таки він, літав поміж людей, не зважаючи на атмосферу напруженості, котра виникла між пасажирами.

- Дайте, я зійду на Слівенській, а то ще вкусить, а мені в суботу – на село, йдемо на весілля, - каже молодиця, проштовхуючись до виходу.

Тим часом, монолог особи на моніторі, дуже знайомої тернополянам, а особливо – пасажирам тролейбусів, перериває біло-голуба заставка і голос за кадром: «Зупинка Слівенська». Молодичка вискакує і рушає тротуаром далі, за напрямком руху тролейбуса.  Ніби відчувши, що його можуть прогнати на Слівенській, джміль, зробивши крутий віраж, полетів у кінець салону. Мить і – звідти почувся вереск, а потім - сміх, удари барсеткою, миготіння парасолів, сумочок, хекання від намагання відсунути верхнє, вузьке віконне скло і це все на тлі нервових різноголосих реплік.

- Та що це таке?! Неможливо їхати, кондуктор, водій, виженіть цю падлюку, а то ще людей покусає, кондуктор, ви чуєте, пані, де ви?

- Це ваабще безпредєл! Де би таке «за бугром» було, та там би тролейбус зупинили і вигнали би ту заразу, - чути інший голос.

- Закордонним  шершням не має що робити у їхніх тролейбусах. Їхнє місце у вуликах, де ситно і тепло, а нашого, видно, бджоли вигнали, як поганого хлопа з хати, бо може самим їсти нема що, - безапеляційно реагує інший голос.

- Гречки менше сіяти стали. В магазинах вже ціна зашкалює, до 45 гривень за кілограм, майже як м'ясо, світ такого не видів! А ви – бджоли, оси, шершні, трутні. У них все як у нас – хтось паше, а хтось жирує, - додає ще один пасажир.

- А бджіл цього року менше. То шершні і бісяться. Кажуть вароатоз був, - знаючим тоном кидає репліку чоловік у піджаку, з нагрудної кишені якого стирчить коричневий гребінь.

- А це що таке, вароатоз, воно людям передається? – сполохано цікавиться ще одна пасажирка.

- Та це така хвороба. Нищить тільки бджоли. Кліщ, одним словом, - ставить крапку у дебатах чоловік із гребінцем.

Тролейбус зупиняється на перехресті вулиці Слівенської та проспекту Степана Бандери. Джміль на відкриті вікна не ведеться, летить до напису «Аварійний, запасний вихід».

– О, може, вже зараз вилетить, а ну, мужчина, відкрийте аварійку, допоможіть йому, - пропонує пані середніх літ.

- Та ви самі відкрийте, я що, перед кожним бомком буду вікна виривати, а тоді хто буде відповідати? Га?

…Діалоги тривають. Шершень поволі лізе скляними шибами середніх дверей.

- Але то вже бомок! Ви  подивіться, яке страшилище, та такий би вкусив, кінці можна віддати, - з острахом каже жіночка і намагається надіти чорні окуляри, але це у натовпі пасажирів їй вдається не одразу.

Тролейбус рушає, ряди пасажирів коливаються туди-сюди. Джміль минає середні двері. Біля них – напис: «Лікування наркоманії, та алкоголізму. Детоксикація, реабілітація, підшивка». І на додаток – номери телефонів. На моніторі щоразу з’являється знайоме обличчя. На половині фрази вигулькує заставка із написом «Вулиця Польового». Монолог про подію тижневої давності обривається. Джміль полохливо зривається зі скла і летить до середини салону.

- От халявщик, задурно хоче їхати, без квитка, – перемовляються між собою два юнаки.

За ними  дві огрядні жінки. Одна в голубому береті. Інша - в напівпрозорій хустинці, з двома рисками замість брів.

- Лєна, ти посмотри, какой большой! Как ленточка георгиевская, полосатый.

Публіка одразу реагує.

– Ви тільки послухайте! Та що то таке робиться? І тут сепаратисти! - чується мало не вереск екзальтованої панянки із патріотичним значком на запраній блузці. - Повстидалися б з таким порівнювати! – додає.

Відповідь одразу:

 - Да какие мы сепаратисты, вы, что придумываете, женщина? Они все там остались, а мы сразу уехали подальше от них, а про лєнточку я так, к слову… - виправдовується та, що у береті.

- Пасажири, прошу оплачувати проїзд, готуйтеся завчасно до виходу, - чути голос жінки-кондуктора.

У чорно-білому светрику та синій службовій камізельці, коричневій спідниці з фальбанками жінка уміло протискається крізь дружні, монолітні ряди пасажирів. Люди неохоче передають гроші, натомість пальці, із золотим перснем на правиці, швидко відраховують здачу та простягають квиток і дріб’язок. Шершень пролітає над акуратною зачіскою кондуктора, потім повертається до її золотих сережок і, передумавши, мчить далі, над головами пасажирів. Ті мимоволі втягують голови. Попереду - група студентів-медиків. Серед них – афроамериканці. Один показує пальцем на шершня й каже:

– Vespa crabro!

Інший відповідає:

 – О, malumbа!

Двоє теж смуглявих студенток пирхають і сміються. Один із студентів у майці з написом «Страху немає в любові» не реагує на джмеля, який пролітає над ним. Видно, дійсно, у любові страху немає. Монітор говорить щось про облаштування «Циганки». Стареньке подружжя із загорнутою в полотно сапою і саджанцями помідорів, притиснутими між старечими ногами, вдивляється в екран.

– Бачиш Марто, для циганів щось там роблять біля озера. Ще їм там місце дають, а тут рабував ціле життя і як дали від комбайнового «хрущовку», то так і вмру у ній. А циганам що, вони собі їдуть у тролейбусі, а їм тим часом хтось будує і нема на то ради!

- Та то не цигани, Василю, то негри. – тихо відповідає старенька. - Ти недобачаєш, Василю.

Пауза. Через хвильку чути голос Василя, який вдивляється у блискучі обличчя студенів.

– А які тоді в них цигани?..

Шум, гам, майбутні медики виходять на зупинці «Обласна лікарня». Шершень залишається у тролейбусі. У салоні жваво обговорюють тему джмелів.

- У Великих Дедеркалах у 1956 році таке було, що в хату залетіла ціла купа джмелів, то сім’ю мало до смерті не загризли, - розважливо каже пенсіонерка із клунком на руках.

- Та то не джмелі були, а напевно, оси, джмелі разом не літають, - чути репліку.

- А я вам кажу, що джмелі, то самі люди ті казали, - стоїть на своєму пенсіонерка.

- Їх не треба боятися. Сидіти собі сумирно треба і всьо, ніц вам не буде, - кидає хтось репліку.

– Ага, не буде, воно як вкусить, то все лице на футбольний м’яч роздує, раз так корову нам покусало, що страшне, три дні молока не давала, - чути продовження діалогу.

- Та що ви таке кажете, то не джмелі були, а ґедзі, джмелі не кусаються.

- Ой не можу, та що ви мені кажете таке? – у відповідь.

- Кусаються, - додається інший голос. - Кусаються, і не тільки. У нас в Кутисках завтоком навіть завагітніла від джмеля, - хитро мружиться чолов’яга  у кашкеті з ґудзиком посередині.

У салоні – регіт.

– Я вам точно кажу, не вгаває чоловік. Джміль – то прізвище нашого колишнього зоотехніка, вже давно на пенсії, а в нього з Даркою були шури-мури, - пояснює пасажир з Кутисків.

– Ви, пане, краще дихніть на того шершня, то й зразу здохне, ви ще напевно, від вчорашнього не відійшли, - коментує пасажирка.

- А ви мені не нагадуйте, що я вчора робив, пані, то було вчора, неділя, маю право. А нинька  понеділок, я може з нічного чергування їду, а ви мені вже зранку псуєте настрій.

…Театральний голос з динаміка рекламує поливані ванни та унітази, монітор знову меркне.

- Стадіон – кондуктор дублює напис на екрані. – Петре, не закривай зразу двері, може джміль вилетить, він там, біля передніх дверей, - звертається кондуктор Людмила Коваль до водія тролейбуса Петра Завітія.

Шершень, ніби почув, що на нього чекають відчинені двері, різко стартанув із лобового скла і забринів знову у салон. Його політ супроводжують вигуки і окрики пасажирів. Тим часом, пані кондуктор тихо розповідає мені, що працює понад чотири роки в тролейбусному депо.

- Джмелі не раз залітали до салону, але людей ні разу не кусали. Правда, раз мене таки вжалили, але я того не боюся, я алергії не маю на їхні укуси, хапаю в руку і викидаю з салону, а що робити, має бути культура обслуговування, аякже, сервіс! Я відповідаю за порядок у салоні. Але люди нетерплячі, вони хочуть щоб вже і зараз. А то треба момент, щоб вигнати того шершня. Тут не треба поспішати, важливо вичекати, - константує Людмила Коваль.

Біля політехнічного, на перехресті - довжелезна черга автівок, маршруток. Стає душно.

- Та ми тут стоїмо, біля політєха, - говорить у мобілку юнак. – Та тут такий прикол, джміль півгодини літає, абзац повний! Я тобі, сонце, пізніше передзвоню, - юнак у картатій сорочці із рюкзаком на спині вимикає мобілку і втикає у вуха мініатюрні навушники.

Тим часом, розімлілий джміль знаходить дірку у боковому вікні. Тільце рухається синхронно з тремтінням тролейбуса.

– Хай би вже відчинили двері, ми би вже самі пішли, - чути знервований голос.

Йому хором відповідають, що ніхто цього посеред дороги, та ще й на мосту, не зробить. Через 7 хвилин тролейбус рушає. Шершень мало не вивалюється назовні, але грубе тільце застрягає у дірці. Через мить, самотужки звільнений із пастки, джміль бринить біля входу. Поруч – пані Людмила, яка пильно слідкує за польотом. Монітор меркне. Заставка, голос: «Зупинка «Центр». Двері відчиняються і кондуктор різким рухом ловить джмеля і тут же викидає його у розчинені двері надвір. В салоні - аплодисменти. Хтось гукає:

 – От халявщик! Таки доїхав до центру!

Пасажири з усмішками виходять з тролейбуса, що зупинився навпроти «Бурячка», якого вже давно там немає.

Кондуктор Людмила Коваль поправляє зачіску, салон порожніє. Виходжу і я. Тролейбус 144 із цифрою 2 у віконечку для номера маршруту рушає. За склом, у салоні, де вже немає шершня, чути - «Наступна зупинка - Кооперативний». У моніторі з’являєтьcя знайоме обличчя. На годиннику 8.53. Понеділок. Починається ще один тернопільський тиждень…

Орест Сарматський

Фото – автора