Шляхами журналіста Ле Ле від села Поручин до США (частина 2)
Війна, брудна солома, поезія і мазепинка
Перша світова не дає завершити навчання у львівському університеті. Левко Лепкий відразу вступає добровольцем в Легіон Українських Січових Стрільців. Війну проходить у званні поручика, командира кінної сотні. Бере участь в боях на австрійсько-російському фронті у 1915 році поблизу Кременця. А новий 1916 рік рік зустрічав на річці Стрипі.
«Друге Різдво, з 1915 на 1916 рік провели Січові Стрільці над Стрипою – в Соснові та Тудинці. Дивний тоді був час. Не виглядало на зиму і Різдвяні Свята. Тепло було. І то так тепло було, як на весну, як на Великдень. Стрільці стояли тоді на Фронті в Соснові і в Тудинці, а установи другого порядку позаду в Білокирниці», – писав Левко Лепкий в своїх спогадах.
У перший рік війни стрілецтво не мало власної військової форми. Тож Левко разом з художником і січовим стрільцем Іваном Іванцем розробили мазепинку та однострій. Однак, австрійське військове управління відхилило проект військового одягу, окрім мазепинки.
У війну Левко розкривається, як поет і прозаїк. В Бережанському музеї Богдана Лепкого зберігається машинописні тексти наймолодшого брата. У своїх автобіографічних спогадах він згадував:
«Першу поезію написав, лежачи на брудній соломі, яка своєю гостинністю слугувала й іншим створінням… Моя муза зірвалася до сліпого високого лету тоді, коли галицьке Українське Поділля перегородило перед московською навалою своєю груддю Українське Січове Стрілецтво. Вони то ясними вірлами злетіли зі синіх Карпат на московського хижака. Піднімали затоптану, зажурену калину, мріяли про золотоверху столицю, про Україну далеку… Бачучи на власні очі стільки поетів, відважився і я взяти за перо. Ніч. Спимо на долівці в селі Бурканов над Стрипоюі (нині Теребовлянський район – прим.) Товариші стрільці вже давно заснули, а в мене щось несамовитого. Кручусь на всі боки, думка щибає…»
Одна з найвідоміших пісень в сучасності «Ми йдем вперід, за нами вітер віє…» у виконанні Тараса Чубая, гурт «Плач Яремії». Та найбільшу популярність має пісня «Чуєш, брате мій…», музику до якої написав Левко, на вірш його старшого Богдана.
Слово за словом, вірш за віршем, Левко Лепкий стає військовим кореспондентом. А у Львові з березня 1915-го створюється Пресова квартира. Її ініціатори січові стрільці – сотник Никифор Гірняк зі Струсова, четарі Петро Герасимів та Юліан Бацманюк, підхорунжий Микола Угрин-Безгрішний, лікар Іван Рихло та уже згаданий Іван Іванець. До слова, останній стане зятем відомого архітектора України і Болгарії Михайла Паращука, іменем якого названі в Тернополі вулиця та ТВПУ №4.
Завдяки діяльності Пресової квартири зібрано сотні унікальних фотографій стрілецтва, описано та надруковано величезну кількість фронтових історій, портретів стрільців, творилась стрілецька література. Багато картин, ілюстрацій, віршів і прози написав і підхорунжий з Поручина.
Перша світова закінчилась. Втім, не для січового стрілецтва. Після листопадового чину створюється Українська Галицька Армія. Її військовий однострій виготовляється за тією ж розробкою Левка Лепкого та Івана Іванця, яку вони презентували для УСС у складі австрійської армії. Але нові однострої для УГА шилися невеликими партіями.
Лепкий, як і в УСС, стає командиром кінної сотні УГА. Свої спомини про більшовицький фронт 1919 року в Україні він описав твором «У чотирикутнику смерти». На той час УГА була розбита не так поляками чи боями з більшовиками, як пошестю тифу.
У квітні 1920 року частини УГА вливаються в армію УНР, яка на той час була в союзі з польським військом. Багатьох старшин поляки беруть в полон, в тому числі і Левка. Але незадовго звільнюють Наймолодший Лепкий повертається до Львова.
Варто сказати, що розроблений ним головний убір однострою і до сьогодні носять в українському війську. 20 квітня 2015 року Міністерство оборони України затвердило новий польовий кашкет Збройних сил України у виді тої ж мазепинки.
Гумор і сатира в журналі «Зиз»
У Львові Левко Лепкий повністю віддається літературі та журналістиці. Спершу це були гумористичні журнали «Будяк» і «Маски», але за браком коштів вони швидко згасали. Лише з третьої спроби прийшов успіх в журналі сатири і гумору «Зиз». Левко стає головним редактором видання. Пише під псевдонімами Ле Ле, Оровець, Льоньо, Зиз, Швунг і криптонімом Л. Л.
– Зиз – це не абревіатура. Колись у нас говорили зизоокий у значенні косий. Тобто все, що не рівне, косе, все попадало в той журнал, – каже Ірина Васенко, зберігач фондів Музею Богдана Лепкого в Бережанах.
Журнал відразу здобув неабияку популярність серед львів’ян. Сатиричний погляд на світ, висміювання емансипації, целібату священників, політиків та політичних процесів, як в Галичині так і у всій Європі. Під гостре перо потрапляли чи не всі найбільш обговорювані тоді події.
Сторінки журналу здебільшого були насичені анекдотами і фейлетонами. Було чимало графічних ілюстрацій авторства Леле чи Зизу.
«Серед розмаїття тем публікацій Л. Лепкого знайшли своє місце і проблеми діяльності наших політиків, між якими ніколи нема згоди, і політичні викрутаси сусідів («Провокація» [Часопис №13]), пасивність української інтелігенції у вирішенні важливих громадсько-політичних проблем («Небувалий гість» [Часопис №6 ]) та ін.» – писала у своїй науковій роботі «Лев Лепкий – редактор та дописувач гумористичного журналу «ЗИЗ» Наталія Стрілець, старший науковий співробітник музею Богдана Лепкого в м. Бережани.
Відповідно була й польська цензура. Перший номер журналу наступного дня був вилучений з продажу. Але вже з другого номера «Зиз» виходив аж до 1933 року.
Левко пішов з посади головного редактора в листопаді 1928 року. Проте продовжував публікувати свій гумор у графіці та коротких памфлетах, поки видавався журнал.
Мінеральний живець «Черче»
Вкінці ХІХ століття мешканці села Черче, що недалеко Рогатина, возили в місто на продаж бочки з болотом. У самому селі облаштовували купелі чи не в кожній хаті. Сюди з’їжджалися скупатись в грязьових ваннах не тільки з Галичини, а й з Австрії, Угорщини,Польщі.
На початку ХХ століття в лабораторіях Відня провели дослідження води і грязі з черчанських джерел. Лабораторні аналізи показали, що джерела містять багато сірководню і придатні для лікування різних хронічних недуг шкіри, суглобів.
Землю, де цілющі джерелі в селі, намагалися скупити навіть євреї. Але громада їм відмовила, об’єднавшись у спілку. Відтак у 1929 році постав перший в Галичині український санаторії «Мінеральний живець Черче». Директором санаторію на зборах спілки обрали Левка Лепкого.
Популярності санаторію надавала українська преса, попри критику в єврейських і польських газетних виданнях. Бо ж чужинцям не вдалося ні викупити, ні взяти в оренду землі в селі. Натомість у статті «Черче» (львівська газета «Діло» від 1 вересня 1932 року) Богдан Лепкий писав:
«Та тут благодать Господня. Чисті чари. І так якось любо, гарно, спокійно. Ніби світ нараз поправився, ніби покращали люди. Сотому радити буду, щоби до Черча їхав».
Саме у тому ж 1932 році громада Бережан прийняла рішення збудувати Богдану Лепкому будинок в місті до його 60-річчя. Однак, у комітеті громадськості Бережан вирішили, що найкращим місцем для його вілли буде територія біля живця. Так постала вілла «Богданівка», названа на честь ювіляра.
Поруч були збудовані пансіонати «Амата», «Роксоляна», «Надія», «Туринівка». «Амата» заодно була адміністративним будинком, де проживав Левко. Одному з джерел було дано назво «Льоня».
Протягом десяти років у санаторії збиралася вся інтелігенція Західної України. Маленьке село Черче стало Меккою для відпочинку західноукраїнського бомонду. Літом проводились вечори, які називали дансингами, дівочі конкурси краси, вихідними грав оркестр.
Так тривало до вересня 1939 року. Прийшли більшовики. Братам Лепким повідомили, що за ними уже відслідковує НКВС.
Український письменник Роман Коритко написав книгу «Історія санаторію Черче». Він народився у цьому селі, тож зібрав чимало спогадів черчан про живець. А також описав день виїзду братів із санаторію. Лепкі могли опинитися у засланні, втім їм допоміг випадок.
«Черчанин Іван Гладун над ранком 23 вересня 1939 року посадив їх на воза і польовими дорогами довіз до села Лисятичі біля Стрия». Там вони пересіли на іншого воза і добралися до Дрогобича, а вже звідти через Самбір-Хирів доїхали до Перемишля. При переході границі показали фальшиві документи, точніше довідки, які їм виписав черчанський війт. І тоді мало не трапилося нещастя. Богдана Лепкого впізнав якийсь офіцер-червоноармієць, що колись був, як виявилося, студентом Краківського університету… Та глянувши в очі письменника, примовк, взяв у руки його валізу і доніс до самої границі…».
Відтак, брати обоє опинилися в Кракові, де 21 липня 1941 року Богдан помер. А Левко в 1944-мо емігрував спершу до Австрії, потім до Німеччини, а згодом в США.
Віллу «Богданівку» в радянські роки знесли. На місці, де було джерело «Льоня» викопали водойму.
У 2008 році на місці, де стояла «Богданівка», поставили стелу. В обласної влади Івано-Франківщини виник намір відбудувати віллу до 80-річчя санаторію. Але далі кошторисно-проектувальних планів робота не пішла. В друге про відбудову вілли заговорили у 2012 році до 140-річчя Богдана Лепкого. Але знову ж таки наміри залишилися на словах.
Власне, сам санаторій «Черче» працює до нині. Однак, вже не має тієї слави, коли його директором був Левко Лепкий.
Перша академія наук України У Сполучених Штатах Левко Лепкий відновлює свою літературну діяльність. Пише багато спогадів, доповнює третю частину «Казка мойого дитинства», яку не завершив старший брат. Був активним в українській діаспорі.
В його біографії є один цікавий факт. Чи був Левко Лепкий прийнятий в Наукове товариство ім. Шевченка, скорочено НТШ?
НТШ утворене в 1873 році, як літературне товариство. Але згодом змінює назву на Наукове і стає в Західній Україні своєрідною академією наук. Чимало праць членів товариство спрямовувались на возз’єднання українських земель. Відомо ствердно, що до Товариства належали батько Сильвестр Лепкий та найстарший син Богдан.
Також унікальність НТШ полягає в тому, що товариство збирало по всьому світі золотий фонд української наукової і літературної думки, створювалися фонди стародруків, рукописів, часописів, книг, колекції українських старожитностей та фольклорної спадщини.
У 1940 році у Львові більшовики пограбували Товариство. Чимало унікальних експонатів вивезено та розпорошено. Діячів НТШ сталінський режим репресовував і фізично знищував.
Свою діяльність НТШ розпочало за межами України в Європі, США, Канаді, Австралії. Членами товариства ставали навіть іноземці, найвідоміший з яких для широкого загалу Альберт Ейнштейн.
І лиш в 1989 році перша українська академія наук відновила свою діяльність в Україні.
У музеї родини Лепких в селі Жуків є ксерокопія документу про прийняття і Левка в НТШ. 29 вересня 1964 року Головна рада наукових товариств ім. Шевченка прийняла січового стрільця в своє членство.
На жаль, Левко з дружиною Мікою не мали дітей. Доживали свого віку в оселі, яку так і назвали «Черче». Це в місті Трентоні, штан Нью Джерсі, США. Там і помер наймолодший з братів Лепких 28 жовтня 1977 року.
Його літературна спадщина має велике значення для Українського Народу. Тернопільський журналіст, музикознавець, Михайло Маслій так відзначив творчість січового стрільця:
«Коли б Левко не написав більш нічого, окрім „Чуєш, брате мій” на вірш Богдана, то цього вистачило б, щоб його ім’я було навічно вписано золотими літерами в історію української музичної культури. Видається, що сам Господь сприяв цьому, щоб старший брат написав для молодшого текст, а молодший для старшого — дібрав до нього таку ж геніальну мелодію».
Левко Лепкий – командир кіноти Українських січових стрільців. З фонду музею родини Лепких в селі Жукові.
Учасники Пресової квартири УСС – сидять зліва: Осип Курилас, Михайло Гайворонський, Роман Купчинський, Іван Боберський та Іван Іванець, стоїть Левко Лепкий. З фонду музею родини Лепких в селі Жукові.
Титульна сторінка журналу «Зиз». З фонду Обласного комунального музею Богдана Лепкого в м. Бережани.
Гумор журналу. З фонду Обласного комунального музею Богдана Лепкого в м. Бережани.
Вид на територію кооперативу «Мінеральний живець Черче», ймовірно 1932 рік. З фонду музею родини Лепких в селі Жукові.
Біля вілли «Богданівка», середина 30-х років минулого століття. В центрі стоїть Богдан Лепкий. З фонду музею родини Лепких в селі Жукові.
Джерело «Льоня» на території живця «Черче». З фонду музею родини Лепких в селі Жукові.
Вхід на територію санаторію «Черче».
Місце, де стояла вілла «Богданівка».
Левко Лепкий з дружиною Мікою в Кракові після втечі від органів НКВД. З фонду Обласного комунального музею Богдана Лепкого в м. Бережани.
Автори пісні «Журавлі» Богдан і Левко Лепкі.
З’їзд Наукового товариства ім. Шевченка у Львові на честь 100-річчя виходу «Енеїди» Івана Котляревського, 1898 рік. У першому ряду третій справа сидить Сильвестр Лепкий, у другому ряду крайній справа Богдан Лепкий.
Ксерокопія постанови Головної ради наукових товариств ім. Шевченка про прийняття Левка Лепкого в НТШ.
Левко Лепкий в останні роки свого життя.
Назарій НАДЖОГА
Фото автора
До читачів.
Сайт «Терен» продовжує публікацію матеріалів місцевого дослідника Назарія Наджоги під загальною назвою «Загублене Тернопілля». Назву ми обрали не випадково, бо віримо, що загублену річ колись та й можна віднайти. Так і з історією нашого краю. Є цікаві факти, які невідомі широкому загалу. Нашим читачам пропонуватимемо дізнатися більше про те, чим колись славилося Тернопілля, але зараз про це майже ніхто не знає. Дуже часто ми захоплюємося цікавинками звідусіль, а цими текстами ми хочемо звернути увагу на оригінальність того, що маємо під боком – в межах Тернопільської області.
Тексти в рубриці «Загублене Тернопілля» виходитимуть на сайті «Терен» щосуботи та щонеділі о 20 год.
