Одного разу чоловікові, якому трішки за 50 і який з глибокої провінції Тернопільського краю, потрібно було податися потягом з обласного центру до столиці. Ото він і вирушив до вобласти (діалектичне, надалі – діал.), як у них кажуть, та квитків на той день не було і чоловік придбав їх аж через декілька діб. Цей час треба було десь перебути, та добре, що на залізничному вокзалі зі всіх боків дивилася реклама з подобовою орендою квартир. Ото чоловік і найняв таку, саму тану (діал. – дешеву) за 200 гривень.

На таксі поїхав за вказаною адресою, довго шукав номер квартири у багатоповерховому будинку, нарешті знайшов під’їзд із орендованою хатою. Вхід у під’їзд був закодований, чоловік ніяк не міг його відкрити, тулячи всюди фішку з ключем. Нарешті те йому вдалося і він пішов східцями догори, бо ліфта, зрозуміло, не було. Знайшов «свою» оселю на шостому поверсі, ледь допер з багажем туди. Став, захеканий та спітнілий, хоч надворі була люта зима, і подумав собі: «Це ж як шлях на Голгофу!» Відімкнув двері, зайшов, роздягнувся і став усе навкруги роздивлятися. Відразу йому закортіло до відхожого місця, воно було окремо. Зробивши діло, зачав шукати, на що ж то натиснути, щоб полилася вода для зливу. Знайшов! Кришки на зливному бачку не було, він просто був накритий якоюсь фанеркою з дзюрочкою (діал. – отвором, дірою), а з неї виходив шнурочок з коротеньким патичком (діал. – паличкою). Чоловік потягнув вертикально догори за той шнурочок – і водичка потекла. Проте той патичок із шнурочком упав у ту дзюрочку всередину бачка. Пізніше чоловік навчився тягнути той пристрій під кутом і все було гоже. Він сам до себе говорив уголос: «Потягнеш за шнурочок – водиця й потече! Потягнеш за шнурочок…» Чоловікові дуже запала та фраза, співзвучна з подібною з казки «Червона шапочка», він її повторював та наспівував з потреби чи без неї багато разів.

Згодом чоловік почав детальніше вивчати свої тимчасові апартаменти. Такі-сякі продукти у нього були в дорогу, тому він у першу чергу зайшов до кухні. Там ніби усе потрібне було, але дуже вже старезне. Із чотирьох конфорок газової плити металічні кришки були лише на двох. Чоловік знайшов кран перекривання газу (що також було не із легких справ), відкрив його і почав випробовувати, які ж горілки робочі, переставляючи на кожну з них ті металеві бляшки та запалюючи газ сірниками, за ними довелося бігати до склепу (діал. – магазин) й долати черговий раз «Голгофу». Процес пошуку справних горілок плити чоловікові нагадав гру в наперстки, поширену в 90-х роках минулого століття, під час якої його не раз дурили махлярі. Чоловік мав достатньо гумору і був переконаним оптимістом, шукав лише добре та смішне в поганому, а не навпаки, тому йому починала подобатись дана оселя. Крім того, він помітив, що меблі на кухні, як і всі меблі в квартирі, не мали ручок, дверцята висіли перекошено, шухлядки відкривалися особливим чином. Квартира мала четверо дверей, в кімнату вели двері зі склом, у якому була наскрізна діра. Коли двері відчинялися, то дуже рипіли, деякі й зовсім не зачинялися добре. Від того чоловік навіть радісно проспівав: «А двері риплять, мов столітні дуби із наскрізними дуплами…» Ту дзюру у вікні дверей чоловік старанно заклеїв скотчем, за яким, як і за багато чим іншим, він знову долав туди й назад «Голгофу».

На кухні був старенький маленький холодильник, який вмикався і вимикався з дуже гучним звуком, мов хто стріляв із гармати. І це вночі не давало добре виспатися, бо ж двері в спальню спершу не зачинялися. Чоловік усе таки їх закрив, зметикувавши, що ручку треба крутити не як зазвичай, а навпаки – догори. Інші двері – подвійні вхідні, внутрішні, чоловік наловчився зачиняти чи то підпирати патичком, який знайшов у комірчині балкону, який також не закривався. Так що чоловік постійно був зайнятий і сумувати не було коли. Та найголовнішим з усього було те, що чоловікові все подобалось, навіть більше – він постійно іржав, мов застоялий кінь у стодолі (стайня). А про вікна та двері йому в голові вертілася дитяча загадка: «Без вікон, без дверей… порожня хата людей…»

На заскленому балконі між бетоном та пакетним пластиковим вікном зіяв отвір шириною з руку, звідти віяло морозяним вітерцем із сніжком. Чоловік собі подумав: «От не треба буде й кухню провітрювати…» (бо витяжка, ясна річ, не працювала). Більш-менш добре й тепло було у ванній кімнаті, проте і там головний кран протікав та дзюрчала мелодія теплої водиці об умивальник. Так-сяк перекусивши та попивши гарячого чаю, чоловік вирішив відпочити і пішов до старенького ліжка-дивана із якоюсь сіренькою постіллю. Подушки своєю плоскістю нагадували йому дерев’яні дощечки, на яких сплять аборигени в Африці. Чоловік черговий раз заіржав та й бухнувся на те ложе, воно відізвалося всіма барвистими звуками іржавого цвяха, який витягують з дошки. Очі самі злипалися, все йшло до сну, але в останню мить чоловік побачив на голій стіні, яка не знала ремонту, напевно, років з 30, якісь надписи простим олівцем. Постоялець одягнув окуляри та почав читати (все одно не було чим зайнятися). Пізніше по всій оселі він познаходив на стінах подібні автографи колишніх відвідувачів, типу: «Тут був Вася…» або – «Іван + Маша = серце» тощо. Були на стінах і зовсім нецензурні словечка, але у більшості надписи відзначалися безграмотністю, наприклад, слово «хочу», писалося як «хучу» і так було у всіх тих письменах. Чоловік міркував собі: «Але якщо взяти розмовну нашу мову, то що ж…, тоді можна й так писати, адже такі стіни, то не учнівський зошит. Можна з цього зробити висновок: тут були наші хлопці».

Телевізорів було два, але працював лише один маленький і то в ручному режимі. А фіранки в кімнаті майоріли від вітру зі щілин вікна, тому і його чоловік заклеїв скотчем. Все було гоже, чоловікові все подобалось і підіймало настрій. Усе ж найбільше йому сподобався той шнурочок й він частіше зазвичай ходив його смикати. Переспавши першу ніч, чоловік встав з ложа, потягнувся усім тілом догори, думав почати ранкову гімнастику, та тут… йому щось хруснуло в попереку, штрикнуло в однім боці, потім в іншім. Він кинув оком на той диван і знову заіржав: «О-о-о це так, ніби я спав вночі на дровах за нашом стодолом!»

Вже покидаючи оселю, чоловікові подумалось таке: «А може, на стіні поряд унітаза написати застереження майбутнім постояльцям, коли смикати за шнурочок один раз, а коли двічі, й простими словами, а не літературною українською? Га?» Все ж виховання взяло своє і чоловік нічого не написав. У дорозі міркував собі: «Напевно, потрібно й собі вдома зробити якісь гарні, але культурні  наскельні розписи на стінах та й показувати гостям з нашого забитого податками кучерявого села, як народ живе в области. Але я отримав задоволення від тієї оселі! Напевно, коли приїду до столиці, то там буде все ще на більшому, вищому рівні?!»

Примітка автора: деякі слова подано у розмовному стилі галицького діалекту, але з тлумаченням в дужках.

Джерело: Тижневик «Номер один»