До редакції газети «Свобода» надійшов лист-сповідь мешканця Теребовлянського району. Емоційна розповідь Віталія про невірну дружину-заробітчанку зачіпає за живе.

«Доброго дня, «Гніздечко». Мене звати Віталій. Живу в одному із невеличких сіл Теребовлянського району. Чому пишу тобі? Напевне, щоб виговоритись, пожалітись на життя, а ще запитати поради, як мені жити далі.

У країні настали дуже важкі часи. Війна, мізерні зарплати, високі ціни, страшна безвихідь. Вирішив я податися за кордон на заробітки. Та жінка запротестувала. Сказала, що поїде вона, а я доглядатиму дітей, допомагатиму старим батькам, ходитиму на роботу. Мовляв, без мене вона собі не дасть ради. Так і зробили. Ледь Іванка вийшла за поріг хати, як прийшла повістка з військкомату. Ні, я не збирався ховатися. Зателефонував дружині, щоб поверталася до дітей. За короткий час вона приїхала додому і повідомила, що ми… розлучаємось. Іванка аж сіяла від радості, казала, що це все фіктивно, мовляв, зараз так треба. Тож ми розлучилися, діти залишилися зі мною. А вона рвонула назад на заробітки. Військкомат мене більше не турбував, та з’явилася нова проблема – зникла дружина. З того часу, як поїхала – ні слуху ні духу. Я телефонував, а вона не брала трубки. Я нічого не розумів. Діти плакали, питали, де мама. Так ми прожили півтора року.

Аж раптом на порозі дому з’явилась Іванка. Та не сама, а в супроводі якогось чоловіка. Нічого не пояснивши, зібрала дитячі речі, взяла дітей і вийшла з хати.

З’ясувалось, вона це давно спланувала. Познайомилась в Інтернеті з іноземцем, той запросив її приїхати. Тож розлучення було їй на руку…

Живе тепер моя Іванка у мами в сусідньому селі з тим поляком. Гарує на двох роботах, тримає господарку. Поляк її виявився п’яничкою, мало того, що п’є, ще й руку на неї піднімає. Сусіди з неї насміхаються, мовляв, треба було так далеко їхати за алкашем, у нас своїх вистачає.

Мені найбільше шкода дітей. Бо щодня слухають крики, дивляться на те неподобство. Хотів забрати їх до себе, та Іванка не пускає, каже, діти мають жити біля мами. А самі худі, недоглянуті. Спершу я давав гроші, та побачив, що вони йдуть не на дітей. Тоді почав сам купувати їм речі, їжу і привозити, то Іванка відмовлялась брати, казала, що у них все є.

Що маю робити далі, не знаю. Їхав би на заробітки, ішов би воювати, та не можу залишити дітей напризволяще. Може, хто підкаже мудру пораду? Дякую.

Віталій

Теребовлянський район»