Світлий сум Анастасії Старко. Про виставку melanholia/меланхолія (фото)
Мені дуже подобається, коли мистецькі роботи чекають на тебе не у виставкові залі, а деінде. Коли вони освоюють нові простори, і аж надто тоді, коли освоєні ними площини пасують їм.
Виставка колажів у авторській техніці тернополянки Анастасії Старко із розміщенням робіт потрапила просто в десятку. Бо колажі природньо доповнили стіни «Бункермузу». Власне цим доповненням створили кілька цікавих горизонтів для інтерпретацій. Ну, ось мені розташування листків із колажами засоціювалося з тим, як дикий виноград плететься по стіні. Надто тому ж, що, як і листя, лиски робіт мали різний розмір, фактуру, колір… А ще приємність в тому, що експозиція сприймається і як загальне полотно, зі своєю композицією, так і без втрат розкладається на окремі частини, котрі вільно комбінувати на свій смак.
Анотація виставки каже: «melanholia/меланхолія — це картинки про замкнутість у внутрішньому просторі та про кордони власної вразливості. Про спроби зачекінитись пікселями у Фейсбуці, про деталі власної беззахисності. Про ритуал маршруту від дому до зупинки, від зупинки до школи, від школи до зупинки, від зупинки додому, про насіння спогадів (тепле і темне, що боляче проростає у лютому). Про зашліфовані рани, про уважність до кольорів, ліній, плям, запахів, про переплетення пальцями, про твою червону спину, про голод, про холодні і теплі ковдри. Про відсутність майбутнього. Про всіх вигаданих (із власного суму) рослин, звірів, птахів, людей, яких обіймав і любив (або думав, що любив)».
Щоби більше дізнатися про експозицію, я звернулася із запитаннями до Анастасії.
— Розкажи, з чого складається виставка
— Це роботи двох серій. Перша – щоденникового характеру з різними героями та образами, друга — «Будинки М», зосереджена навколо одного героя. Загалом melanholia складається з близько тридцяти робіт.
— Почнемо з першої серії
— Її роботи схожі до щоденникових нотаток. Вони розповідають про різні речі, але сюжети, образи та герої переплетені.
Почала створювати їх ще в академії, то було своєрідною розмальовкою-антистрес, бо в голові була купа всього, а ще втома, перенасичення, тому хотілося віддушини, місця, де можна було б робити все так, як хочеш. З того часу беруся за роботи постійно, але не регулярно — іноді вдень роблю три штуки, буває, кілька днів до них не беруся; але трапляється, приїжджаю в якесь місто відпочити, і раптом розумію, що хочу повернутися до Тернополя та робити колажі. Власне ця щодениковість полягає в тому, що я не можу перестати створювати такі роботи — образи просто «виливаються». Я не можу припинити вести цей щоденник.
— На твоїх колажах рослини, звірі, птахи, люди. Вони обмінюються частинами тіл та спокійно сприймають відсутність деяких із них, садовлять рослини у голови…
— Я дуже комфортно переживаю самотність, мені комфортно з собою. Але був період, коли мені дуже бракувало спілкування. І я зрозуміла, що стосунки з людьми є дуже цінними, стосунки — це сад. Буває, що зі спілкування нічого не виростає, а трапляється, людина садить у тебе зерно під час розмови, і навіть після того, як довго не бачитеся, воно виростає у щось велике та прекрасне, можливо, навіть занадто велике та прекрасне, ніж те, яке мало б бути. Взагалі, все що робиш, схоже на садівництво, культивування чогось у собі. І звірів теж.
Усі персонажі melanholia виросли з суму. Це відголоски важкого лютого, коли здавалося, що зима ніколи не закінчиться. Я переїхала зі Львова, який мені схожий на іскристе шампанське, до Тернополя, і тут на мене одразу накинулися дитячі страхи та певні переживання… Ці колажі я постійно постила у Фейсбуці — це була спроба зачекінитися пікселями. Це був крик «Я тут!»
Роботи цієї серії – концентроване внутрішнє середовище. Приміщення, де розміщена експозиція, відповідає настроєві, в якому створювала колажі — воно як вежа, де сам забарикадувався, і варишся у власному сокові, і ніби повсякчас знаходиш щось нове, але постійне перебування там з’їдає. Тому нині я хочу вийти в інші кімнати, спробувати створити там щось з інших речей.
— Так логічно підходимо до другої частини виставки
— Над «Будинками М» я розпочала працювати недавно. Ці роботи розповідають історію одного уявного чоловіка М. Мені хочеться знати про нього все: про кожну хвилину його життя, відчути повітря, яким він дихав, побачити будинки, в яких він жив. Кожна робота – про один з таких будинків, кожен має номер та супроводжується текстом, приміром, «будинок, в якому боліло серце». На цій виставці є три картинки з цієї серії, поруч них розмістила чисті листки, на знак продовження.
Анна Золотнюк
