Яскрава актриса з безліччю творчих досягнень, яскрава красуня і особистість, весела, добра, дотепна, відкрита до спілкування і людей, небайдужа до того, що робить, повна життя, енергії і оптимізму.

Вона яскрава. Незмінно яскрава у всьому, що робить. На сцені й у житті.  Яскрава актриса з безліччю творчих досягнень, яскрава красуня і особистість, весела, добра, дотепна, відкрита до спілкування і людей, небайдужа до того, що робить,  повна життя, енергії і оптимізму. Наталя Олексів — актриса Тернопільського драмтеатру (Олена у виставі “Як наші діди парубкували», Марічка у «Гуцулці Ксені», Мокрина у «Мині Мазайло», Клавдія Петрівна в «Записках кирпатого Мефістофеля…»), «обличчя» патріотичного календаря «Листи на фронт» і «голос» теленовели цього ж проекту, співзасновниця  театральної лабораторії «Метаноя», викладач пластики та співачка.  Наталю добре знає не лише тернопільський, а й всеукраїнський глядач: її невелика, проте колоритна роль у фільмі «Політ золотої мушки» запам’яталася всім. Словом, приводів поговорили з акторкою є більш, ніж достатньо, пише «Нова Тернопільська газета».

«Якби не акторкою, то стала б… хірургом»

— Наталю, як ти дійшла до життя акторського? Звідкіля й коли з’явився у тебе потяг до сцени?

— Моменту інсайту: от, скажімо, я прокинулася одного дня і вирішила: «Хочу бути актрисою!» — не було. Усе йшло… я сказала б, послідовно.  Пригадую якісь епізоди-штрихи: десь там, у дитинстві, танцювала з надувним кругом-лебедем балет «Помираючий лебідь» перед бабусею в селі, згодом у школі читала Шевченка — не так, як усі, бо «як всі» мені не подобалося… І з таких от штрихів і «намалювалася» картина…

— Продовж речення: якби не акторкою, то стала б…

— То стала б хірургом. Ще в школі ходила на репетиторство з хімії, дуже добре знала біологію. Це нині усвідомлюю, що ні, таки напевно  не була б хірургом. А тоді усе вирішив випадок.  Але знаєш, як кажуть — випадковості не випадкові…  Зробити крок і спробувати вступати на акторське відділення, яке тільки відкрилося у Тернопільському педагогічному,  мені допомогла моя класна керівничка, мудро направивши і скерувавши. Пригадую, як у випускному класі написала твір-роздум «Професія моєї мрії», зазначивши, що дуже  хотіла б спробувати себе в акторстві,  але переживаю, що батьки можуть не прийняти мого вибору. Проте після того, як класний керівник дала їм почитати цей твір, тато з мамою сказали: «Наталю, чого ж ти нам цього ніколи не казала?!Та вступай куди хочеш…»  Хоча бабця ще тривалий час «тонко» натякала: «От учитель, лікар — це, я розумію, професії, люди тобі дякувати будуть. А актор —  це хто взагалі такий?..» (Сміється — авт.)  Проте  для мене дуже важливий той факт, що і батько, і бабуся, які спершу були доволі-таки скептично налаштовані щодо мого вибору професії, його зрештою прийняли. Вони дуже щиро і по-дитячому безпосередньо реагували на мою гру: тато, коли бував на «моїх» виставах, сміявся на весь зал, бабуся аплодувала стоячи. А коли почали казати: «У тебе ж сьогодні ввечері вистава, то ти підготуйся, не йди вже з нами на город…», я зрозуміла, що все, я тепер таки актриса, збулося!… (Сміється — авт.).

Загалом же нині я розумію, що цей крок — піти в актори — не належить конкретно мені. До нього доклалися і моя вчителька, і мама, дуже багато  залежало і від викладачів на першому курсі, – зокрема, від В’ячеслава Антоновича Хім’яка, котрий щоразу, коли я готова була здатися,  нагадував мені: «Ну, ти ж це любиш, правда?». Правда-правда, я таки це люблю…

— Свій перший вихід на сцену і пов’язані з цим емоції пам’ятаєш?

— Емоції – це завжди наслідок, це не корінь, а гілочка дерева. Пригадую, що перший раз вийшла на велику сцену у виставі «Труфальдино із Бергамо» у постановці В’ячеслава Жили. І хоча ми там тільки танцювали — але це був та-а-акий трепет… Від усвідомлення: ось я стою перед глядачами на сцені і в костюмі — мені аж дух захоплювало. Емоцій був цілий букет: і трепет, і хвилювання, і всеохоплююча радість… Для мене важило дуже багато стояти на одній сцені з акторами, чиїми роботами я захоплююся…

А далі була роль Хави у «Поминальній молитві». Вона була невелика, але тим і цікава. Бо ж велика роль – це як марафонський забіг, – є де розігнатися, а щоб зіграти невелику роль, актор має «вистрелити», як «вистрелює» стиснута пружина…

«Не боюся на сцені бути негарною»

 — Моя маленька донька після «Снігової королеви» сказала: «Я вже не хочу бути принцесою. Я хочу бути… розбійницею!» А все тому, що їй шалено сподобалося твоє виконання цієї ролі. А тобі самій кого цікавіше грати — «чемних дівчаток» чи бешкетниць?

— Я  спіймала себе на тому, що мені виходити на сцену, аби бути там просто «красивою», нецікаво. Для мене повнота акторства — це коли роль неоднозначна. Коли глядач приходить на виставу, він бачити не один штрих, а всю повноту, весь спектр емоцій. Я не боюся бути на сцені негарною, мені цікаво бути різною, намагатися шукати щось своє, пережити той стан, коли завіса уже опустилася, а ти б ще третю дію зіграла… (Сміється — авт.)

—  Окрім акторства, знаю, ти займаєшся ще співом, пластикою, є співзасновницею театральної лабораторії «Метаноя». Це трошки «перетягує ковдру» з акторства чи є складовою професії? І, зрештою, звідки беруться на все час і запал?

— Танцями займалася з дитинства. Перепробувала різні — від народних, на яких була вісім років, до брейк-дансу. Мені цікаво працювати з дітьми, дивитися, як пластика відображає їхній внутрішній стан. Пам’ять тіла сильніша за все. Тому я просто вчу дітей довіряти своєму тілу і покладатися на нього…

Щодо співу, то співати я почала, уже навчаючись в університеті, коли  почула етно-фольк гурт «Божичі». Мене їх спів надзвичайно вразив. Нині завжди всім кажу, що у мене як вокалістки не було класичного вчителя з вокалу з плоті й крові — спершу це були просто записи гурту «Божичі».  А тоді почали відновлювати автентичні народні коляди, влаштовували перфоманси з автентичними весільними обрядами…  Я переконана, що якщо  людина робить те, що вона любить, вона це робить дуже добре і щиро. І заражає цим інших… Скажімо, коли співаєш десь на подвір’ї і до тебе “підключаються» півень чи пес (а у мене завжди хтось із них був на «бек-вокалі»), отже, цей спів  не штучний, а таки зачіпає за живе… (Сміється — авт.)

— Торік ти стала одним з облич календаря “Україна. ЛИСТИ НА ФРОНТ». Розкажи про враження від зйомки в проекті. З театральною трупою «шевченківців» ти їздила на Схід з виставою, крім того, часто й активно допомагаєш волонтерам…

— Моя участь у проекті «Листи на фронт» — це була ініціатива режисера «Польоту золотої мушки» Івана Кравчишина. Після зйомок у фільмі він запропонував: «Дівчата, а давайте ми вас одягнемо в красиві автентичні костюми і зробимо такий-от проект — кліп і календар». Гонорарів за участь у проекті ми, звичайно ж, не брали, а кошти із продажу календаря перераховувалися на потреби нашого війська. Є різні види волонтерства, і ми як творчі люди зробили саме такий свій вклад. Для зйомок у кліпі ми дуже довго шукали потрібну пісню і нарешті знайшли «Тернову  ружу» Ніни Матвієнко.   Там є і віра, і вірність, і сльози матері, і чекання коханої…  Скільки разів ми з Анною Назаревич її співали — і не могли доспівати через плач… А щодо зйомок у календарі, Іван Кравчишин розповідав, що навмисно відмовився від послуг дівчат-моделей, бо в їхніх очах немає того полину, тієї гіркоти, що «читаються» в очах жінок, які провели своїх рідних на війну. А у них – терновий смуток, занепокоєння за долю сина, чоловіка, брата. Водночас в них нема відчаю. І стільки гідності, шляхетності й щему в кожній світлині… Для мене це дуже особлива, дуже щемка робота. Її  «висновок»:  ми можемо плакати, але ми далі йдемо вперед. Про це і теленовела, і сам календар.  Там є нитка надії, за яку можна триматися.

Кіно з життя

— «Політ золотої мушки» — дуже колоритне, дуже добре, до гикавки смішне і водночас глибоке кіно.  Як на мене, «прохідних», епізодичних ролей у ньому немає узагалі — усіх персонажів запам’ятовуєш на дуже-дуже довго… І твій дебют в кіно — перший млинець — був точно не глевким… Поділися враженнями від зйомок. Чомусь видається, що не лише у кадрі, а й поза кадром вистачало сміху і жартів… Тим більше, що для масових сцен залучали і місцевих мешканців і навіть деякі сцени знімали кілька тижнів, оскільки влітку місцеві поралися з сіном, а звозити немісцевих для масових сцен режисер Іван Кравчишин відмовився…

— За «Політ золотої мушки» я дякую Богу, — хай це як пафосно не прозвучить.  Зізнаюся, я не особливо хотіла йти на цей кастинг, бо уже мала досвід попередній, де шукали довгі ноги і «модельну» зовнішність. Але йшла подруга і мене «підбила». Це було в понеділок, єдиний «акторський» вихідний і я впиралася, як могла, але таки пішла… А вже на самому кастингу режисер Іван Кравчишин  попросив… розказати  анекдот. Я відразу зрозуміла, що нудно не буде… (Сміється — авт.). Так, розказавши анекдот, і… потрапила у фільм!

Кіно просте і непафосне. Щире. Все, що є в фільмі, траплялося в житті.  Особливо  допомагали моменти, коли у кадрі були місцеві мешканці. Пригадую, як під час зйомки в холодну погоду місцева бабуся накинула на мене свій светр: «Дитино, та шо ж ти робиш, ти нирки собі простудиш…» (Сміється — авт.)  Це все було дуже органічно…  Так само органічно увійшли в фільм і дві пісні у моєму з Анною Назаревич виконанні.  Знімальний день тривав по 12 годин і треба було себе тримати в тонусі. І от ми у гримі, в костюмах, із зачісками, чекаємо, поки вийде сонечко для потрібного кадру. Сідаємо, дивилися на гори і співаємо — для себе, для душі… Так ті наші співи й увійшли у фільм…

Мені подобається, що режисер цієї стрічки знайшов життєву правду, не впадаючи ні в клоунаду, ні в  пародію… Щоразу, як її дивлюся, щось нове для себе там бачу і відкриваю…  Пригадую, перший раз дивилася на себе у кадрі і, чесно кажучи, не сприймала, проте тішуся, коли чую, що людям подобається…