Тернополянка у Єгипті навчилася не думати про майбутнє (фото)
Тернополянка Юлія Петришин 2 роки працює у Єгипті. Їздить туди на кілька місяців. Вчить єгиптянок танцювати. Брала участь у показі мод в Каїрі. Демонструвала вечірні сукні, єгипетський національний одяг. Працювала у Хургаді. У Тернополі – керує танцювальним клубом «Асфура». 12 років займається східними танцями, повідомляє ПРО.те.
Бути на фешені, як модель у 38 років – вважаю досягненням. Чужа країна. Місто, в якому 24 мільйони жителів. Нині в мене там багато друзів.
У Каїрі проблема з таксі. Є, що можна замовити, зателефонувати і висловити якісь претензії. А коли сідаєш в машину на вулиці, це тільки арабська мова. Крім того, вони хочуть зробити тебе дурною. Починають возити десь. Куди їздила, вже знала дорогу. Коли починали завертати не туди, я говорила. Вражало, що таксисти не знали, де центр міста.
Коли танцюєш у Єгипті, треба знати, яку музику береш, що за пісня. На початках я дуже переживала, не знала, що правильно робити. Вони знають свої правила. Познайомилася з таблістом Мухамедом, який грає у знаменитому оркестрі. Він багато пояснював, що й до чого.
Там на вечірках не напиваються. Є алкоголь, але мало. Може 50 грамів добавлено в якийсь коктейль.
Хургада – туристичне місто. Там звикли до іноземців. Можуть діставати. Кричать: “Ей, подожди, зайди в мой магазин”. Потрібно не звертати уваги. Зате там знають російську мову. Це маленьке містечко – половину нашого Тернополя. Розтягнуте вздовж моря.
В Каїрі за іноземкою ніхто не буде кричати. Це зовсім інший світ. У них нема поняття, як цивільний шлюб. Якщо іноземка хоче жити з єгиптянином, має одразу виходити заміж.
До жінок там хороше ставлення. Чоловіків вчать поважати матерів, дружин. Серед жінок мало спеціалістів таких як лікарів, вчителів, хореографів. Вони ніде не вчилися. Переважно йдуть працювати продавцями.
В Каїрі дуже багато сміття. Не прибирають. Не ставлять сміттєві баки на вулицях. Їдуть в машині, поїли і викинули з вікна. Правда, сміття не смердить. Воно інакше. Більше паперових пакетів. Їх в магазині дають до кожного товару. Потім ті пакети викидають. В Україні, буває, пройдеш повз бак і задихаєшся. Там такого запаху нема. Їжа інша. В нас викидають лушпиння від картоплі та інших овочів. Там – їдять рис. Картоплі дуже мало. Крім фруктів, нема таких відходів.Коли у мене була травма коліна, мені говорили – забути про фітнес і танці. Травма сталася у 1992 році. Було важко ходити. Потягнула мішок з картоплею. В селі бараболю копали. Я стояла на місці. Просто потягнула мішок і відчула, що клацнуло коліно. В мене хороша гнучкість. Розтяжки для мене і нині не проблема. Коли ростеш, зв’язки дуже м’які, не можна брати важке. На той час не вміли нормально діагноз поставити. Потім ця травма довго давалася мені взнаки. Були загострення. Мені казали, що все. Пізніше була травма в спортзалі. Впала на куприк, коли фітнес вела. Знаю, що якби не танцювала і не рухалася, то вже давним-давно мені би було дуже погано. Рух – це життя, незалежно від того, коли ти починаєш. Ніколи не пізно. Можливо, не перейде у якусь фазу професійності чи світового визнання, але для чогось не пізно.
Не треба боятися. Сина так теж виховую, що потрібно бути готовим до різного. Коли піднімаєшся догори, це добре. Але треба бути готовим, що завжди можеш впасти вниз, з цього слід вижити і знову щось робити по-новому.
Не раз думала, чому тернополянки, коли виходять на сцену, не мають впевненості. Навіть дебютантки з Вінниці, Хмельницького поводяться по-іншому. От вона вийшла – що таке, чому на мене всі не дивляться? В наших дівчаток такого нема. Нас так не виховують.З чоловіком розійшлися не тому, що танцями займаюся. Я варила борщі, але мені напевно краще не виходити заміж. Зустрічатися – так. Побут роз’їдає стосунки. Вже не хочу, щоб під мене хтось підлаштовувався і не хочу, щоб я підлаштовувалася під когось.
Не маю ніяких образ ні на кого. Інше життя, зміни поглядів. Єгипет дав мені впевненість. Моя подруга Оля постійно казала, що ніхто нікому нічого не винен. Багато принципів життя від неї взяла. Відчуття вини пройшло. Було таке, що я безкоштовно вчила танцювати. Це не означає, що мені хтось щось винен.
Навчилася жити нинішнім днем. У нас багато людей живуть майбутнім. Взагалі незрозуміло, чи воно буде. Щось передбачаємо, але я не знаю, як буде завтра, через хвилину. Є сьогодні, зараз – і слава Богу. Там люди так живуть. Я, наприклад, зайшла у маршрутку і питаю, чи їдете туди-то. Водій відповідає: «Дасть Бог, доїдемо». За наступну зупинку вони не знають. Таке мислення полегшує життя, заспокоює. В нас холодно і це заставляє думати, що потрібно мати якусь шубу, опалення. Де сонце і тепло, не треба так наперед про все дбати.
