“Український Афон” – так здавна називали монастир – Манявський Скит. Про історію та сучасність цього святого місця, про пошуки мирян і ченців відповідей на духовні запитання у стінах монастиря та про вплив Інтернету на духовний розвиток людини – розмова тернопільської журналістки Ірини Скоробогатої із намісником Манявського Хресто-Воздвиженского чоловічого монастиря отцем Феогностом (Бодоряком), повідомляє Про.те.

– Отче-ігумене Феогносте, розкажіть нашим читачам, який уклад життя монахів у монастирі?

– Наш щоденний розпорядок такий: 6.00  ̶  ранкові молитви. Полуношниця; 7.00 – Утреня, 1 -й час; 8.45 – 3-й час, 6 -й час; 9.00 ̶  Божественна літургія; 15.00 ̶  Акафіст до Манявської Божої Матері “Ізбавительниця ” або ж до прпп. Іова та Феодосія Манявських; 18.00  ̶  Вечірня. У неділю й святкові дні о 10 год   ̶  Божественна літургія.

Усього у нас 10 монахів і у перервах між службами кожен має послух, тобто певну роботу, яку благословляє ігумен (намісник монастиря) або ж настоятель монастиря – митрополит Івано-Франківський і Галицький Іоасаф. У нас своє господарство: городи, заготівля дрів, кухня і трапезна, пекарня. Кожен монах має своє місце й працює там.

Мешканці монастиря працюють самі на себе, бо чекати, коли хтось принесе-подасть – не можна. Треба самому трудитися. Як каже Іоан Золотоустий: «Хто не працює, той не їсть».

– Згідно ваших спостережень, що шукають миряни, які приходять у монастир на молитву?

– Господь нам каже: «Прийдіть до мене всі струджені й обтяжені, заспокою вас». Сьогодні є дуже багато проблем у людей і перша проблема — духовна. Багато мирян не знають, що робити зі своїм життям, як праведно й правильно жити. І приходять до монастиря саме з такими проханнями і потребами.

Наприклад, ми зараз працюємо, як і уся наша Церква, у напрямку допомоги воїнам АТО. От нещодавно, жив у нас протягом місяця солдат родом із Києва, після реабілітації: сповідався, причащався, ми з ним бесідували на різні теми. Він жонатий, має дружину, синочка 2 рочки.

Побачив на його прикладі, що багато запитань є у людей про життя у сім’ї. От ця молода людина, йому 26 років і не знав, як виховувати дитину, як правильно, по-християнському поводитися із дружиною.

Також, багато прихожан приїжджає і телефонує з різних куточків України. Наприклад, телефонує мені нещодавно жінка з Чернівців і просить поради: захворіла у неї дочка на тому ґрунті, що чоловіка її забрали в АТО. Лікарі розводять руками і кажуть, що не знають, що робити. Я почав питати, що ж саме турбує. Пояснила, що відмовляють нирки в дочки, важко дихати, серце погано працює і багато іншого незрозумілого. Я відповів, що скоріше всього – це симптоми духовної хвороби, яка розвинулася через ослаблення нервової системи. Я порадив, безумовно, сповідь, причастя, молитву – і це заспокоїть. А чому саме це має допомогти у складній життєвій ситуації, хтось може поцікавитися?

Бо сьогодні, хочемо ми чи ні, світова павутина інтернет впливає на людину дуже сильно. Відійшли традиції, які побутували в українського народу, коли бабуся, мати молилися за сім’ю ввечері, вранці, перед їжею, після їжі. А сьогодні людина снідає і читає новини в інтернеті, а не молитву. Люди самі віддаляються від Бога. Хтось може сказати: «Бог нас не чує». А я відповім:  «Ні, Він чує».

Але коли Бог рятує людину? Коли вона простягає руку, коли хоче допомоги. Він не може допомагати комусь, коли він чи вона не хочуть приймати Його підтримку. Як кажуть у народі, що під лежачий камінь вода не тече. Так само і в духовному житті. Ми повинні працювати над своїм духовним розвитком, повинні трудитися. Інакше не дано стати духовно кращим, і бути інакше не може.

– Багато хто б заперечив, що зараз час швидкого інформаційного обміну й по-іншому не вдається людям встигати жити, працювати…

– На таке я завжди відповідаю, що годинник як йшов своїм темпом, так і йде уже тисячі років. І все залежить від самої людини. Ми не вміємо користуватися такими земними благами, як телефон, комп’ютер. От яка б трагедія для більшості сталася, якби зараз людям забрати телефони? (сміється). А відносно недавно, люди ще просто писали листи…

Звичайно, ніхто не каже, що не користуйтеся телефоном чи інтернетом. Просто, ми повинні з розумом до цього ставитися.

– А чи можна ченцям у монастирі користуватися цими засобами зв’язку?

– Лише при потребі. У нас є комп’ютерний клас для студентів-богословів. Я користуюся як намісник, але по роботі: монастирський сайт наповнити, новини почитати нашої Церкви й світські новини. Телефоном можна користуватися, щоб зателефонувати до рідних.

– Ми уже згадали й про іншу категорію людей, колишніх мирян, які у свій час прийшли сюди, щоб залишитися й прийняти чернечий постриг. Що є вирішальним фактором для людини для прийняття такого рішення?

– Згідно монастирського статуту ми приймаємо всіх чоловіків, які бажають залишитися у цих стінах: працювати та молитися. Правда, бажаючих є багато, але залишається мало. Чернецтво – це покликання Боже. Потрібно відчути покдик Божий, служити Йому та людям, віддалитися від усього, відмовитися від мирських утіх. Це дуже важко, але коли вже це зробиш – тоді вже дуже легко. Якщо кажуть, що монашество – дуже важко, то це неправда. Якщо кажуть, що дуже легко – це теж неправда. Життя – це ж узагалі постійна боротьба. Чи в миру, в світських людей, чи у ченців, чи у священиків на парафіях, в кожного свої є проблеми. Кожному Бог дає своє і ми повинні йти і трудитися.

– А яку перевірку проходять претенденти, які прагнуть стати монахами?

– Не всі відразу стають монахами. Спочатку чоловіки живуть у якості трудників, послушників, які працюють тут на славу Божу, моляться, вникають у наш чернечий устав. І якщо людина має благий намір і зарекомендувала себе як смиренна, послушна, молитвенна, стримана, а це може тривати рік, два, три роки, вона приймає чернечий постриг. Все залежить від духовного стану людини, яка приходить.

– Отче-ігумене, розкажіть про свою особисту історію. Як ви почули зов Божий та поклик до чернечого служіння?

– Моя історія дуже довга. Я прийняв монашество у 18 років. У дитинстві я дуже хворів і не так часто як би мало бути відвідував храм Божий. Але прийшла біда і змусила мене звернути свої думки й душу до Церкви. Я відчув, що це мені подобається і стаю здоровішим у храмі. Після школи вирішив вступати в Івано-Франківський Богословський Інститут. Під час навчання, нам, студентам, організували поїздку сюди і перший мій візит до монастиря таке справив на мене незабутнє враження, що виникло бажання завжди тут бути.

Важливо додати, що, тут, на території похований ігумен Іоан (Гринюк) (1965-2002рр) – духівник монастиря, який був великою людиною, прозорливим, виганяв бісів із людей. Одного разу, коли я ще був студентом, у мене загорілася вночі келія, я спав, а отець Іоан розбудив мене, таким чином врятувавши мене. І після цього випадку, я почув, можна сказати, крик у душі про чернецтво: «Якщо не ти, то хто?». І так я прийняв чернечий постриг у 2008 році.

– Для вас, як для молодого намісника, які найважчі виклики у такому служінні, адже потрібно займатися й питаннями адміністрування, господарського життя монастиря, приймати паломників й розвивати уже набуті здобутки?

– У житті легких шляхів нема і ми їх не шукаємо. Слава Богу, завжди є на допомогу владика Іоасаф. Якщо я щось не можу сам вирішити, владика завжди підказує. От зараз працюємо над добрим задумом і просимо Бога, щоб укріпив наші сили для будівництва невеличкого готелю на 50 людей, щоб можна було паломникам переночувати і помолитися.

Також, окрім обов’язків намісника монастиря, я також є ректором Івано-Франківського Богословського інституту.

Його перенесли з Івано-Франківська в Маняву і знаходиться тепер він на базі монастиря. Навчається у нас 80 студентів. Бог допомагає і скрізь встигаємо. Викладачі приїжджають на пари, також і наша братія викладає, ті, хто має духовну освіту.

Я і сам ще пишу кандидатську дисертацією на тему: «Внутрішнє життя монахів Великого Манявського Скита у XVII – XVIII ст.: в контексті православного вчення про спасіння». Дуже хотілося б, щоб напрацювання у дослідженні були втілені у життя Церкви на Славу Божу та для розбудови нашої святині.

Всі ми розуміємо, що у Богословський інститут приходять дуже різні молоді люди: з різних сімей, з різними цілями, життєвим досвідом. І до кожного потрібно підібрати свій підхід, щоб допомогти зрозуміти студенту свої життєві пріоритети та завдання. Ви, як керівник навчального закладу, які цілі ставите перед собою у навчанні студенства?

Передусім, ми не маємо на меті, щоб студенти переходили в чернецтво, а намагаємося, щоб з них вийшли хороші люди. Час покаже, чи молода людина буде священиком, бо не всі семінаристи стають священиками, чи він залишиться в монашестві, це його буде вибір. Як каже Господь: «Багато покликаних, але мало буде обраних». Кожному Бог дає своє.

Я намагаюся пояснювати і братії, і викладачів закликаю казати так, що ми з людиною повинні спілкуватися й допомогти розібратися їй, що вона може. Вимагати щось надзвичайне від студента неможливо й неправильно. Людина повинна робити те, що вона вміє, що їй подобається. Звичайно, можуть бути винятки – це послух в монастирі і заради смирення цей послух потрібно виконувати, а не перебирати. Семінарист як губка втягує все, тому ми повинні направити його на правильний шлях. Я сам колишній студент і залишився в монастирі. Я живий приклад, як може направити кожного з нас Господь. І це має бути вибір самої людини та її покликання.

Бувають випадки, що люди залишають і чернецтво, і священство. Так трапляється, коли людина бере не свій хрест. Краще сім разів відміряти, а раз відрізати. Будь-який вибір, який стоїть перед людиною вона повинна переосмислити, переважити, виносити і тоді приймати рішення. Бо монашество повинно бути раз і назавжди, до кінця днів своїх. Ти повинен боротися, якщо взявся за це.

Звичайно, було б добре, якби більше людей приймали монашество. Бо ми знаємо, що монахи є воїни Христові, вони під особливим покровом Божої Матері.

Про афонських монахів кажуть, що доки живуть вони на Афоні, доти тримається наш світ. І знову ж, чому так? Тому, що вони моляться. А чим більше ми молимося за людей, один за одного, тим світ стає  більш Божий, світліший. А коли люди йдуть в суєту, живуть в марноті і час пролітає, а ти нічого корисного не приніс, тоді це даремно прожите життя. Я вважаю, що неправильно – жити лише в роботі, в суєті.

Ми повинні дати за своє життя звіт перед Богом: що я зробив за своє життя, що досягнув, що я здобув, які таланти я надбав, а які закопав. Чи взагалі я й не збирався працювати, а відразу закопав. Ми сотворені для вічного життя, але вічне життя чи ми увійдемо чи ні – залежить від нас. Якщо людина живе духовним життям, в монастирі чи в Церкві, я вірю, що отримає за це Спасіння. Каже Господь: «Хто не живе  в Моєму стані, той життя вічного не може мати».

Звичайно, суть людського життя й полягає у розвитку того доброго, що закладено у наших душах. Також Бог нам дає гідний зразок для наслідування, історія якого залишена у Біблії, а саме створення Землі та усього живого на ній. Тобто й ми повинні творити те, що кожному із нас під силу. Хто ж і коли побудував храми й приміщення, які ви мені сьогодні показали, а ті з читачів, які ще не мали нагоди тут побувати, побачать на фото?

На території монастиря є багато давніх приміщень з 17 століття, а є ті, що відновлюються з 1998 року. В цьому році монастир передали Церкві, до того часу тут був музей. Завдячуючи настоятелю – владиці Іоасафу монастир відродився у швидких темпах. За цей час був побудований великий дерев’яний собор і Благовіщенська церква, відновлена церква Бориса і Гліба, підземельна церква зараз відновлюється, відкриваємо каплицю гробу Господнього, відродилися два скити. Відразу над нами Вознесенська гора, на ній Вознесенський Скит – насельників ще не має, бо не завершене будівництво церкви. Є у нас також Свято-Преображенський скит, 2,5 км від монастиря, 5 людей там живе. В 2013 році ми його відродили, а також адміністративні будівлі і будинок настоятеля на території монастиря.

Поясню ще окремо, що взагалі таке «скит». Це територія менша від монастиря, люди, які бажають жити за строгішим уставом, порівняно з монастирем, приходять сюди.  І походить від слова «скитатися».

Також Манявському монастирю підпорядковується 3 менші монастирі: Свято-Преображенський; у м.Долина – Свято-Михайлівський скит у якому зараз є 6 монахів і в м.Калуш, с.Олень  – Свято-Благовіщенський скит, де трудяться 3 монахи. Кожен з монастирів забезпечує себе. Багато допомагають люди: продукти, закрутки, картопля. Люди у нас дуже добрі, велика їм за це подяка. Також хочемо залучати людей, які вміють шити, щоб допомагали нам із виготовленням підрясників, облачення, пошиттям необхідних речей для храму.

Ірина СКОРОБОГАТА