Колись давно-давно дивилася передачу мандрівника, який відвідав Філіппіни. У їхній столиці – місті Маніла – людям настільки тісно, що вже й нема де жити. Найтяжче доводиться біднякам, які не мають змоги придбати навіть найгірше житло. Змушені ночувати, готувати їжу серед… могил. Випраний одяг розвішують на огорожах… Від негоди ховаються в склепах… Відкрилися там  окремі магазинчики та кафе… Зрештою, вони там таки живуть – за різними даними біля 10000 людей. Повірити в таку шокуючи дійсність можна тільки завдяки очам, які це побачили, повідомляє Пр.те.

Спека була традиційна для Тернополя – задушлива і тяжка, а відсоток вологості просто не давав вдихнути. Ми йшли провідати нашого дідуся Лукащука Володимира Олексійовича. На цвинтар. Щоразу, як приходимо – знаємо, що він радіє, і ніхто мене не переконає, що це звичайний збіг обставин. То несподівано сонечко вигляне серед похмурого дня, то дощ припиниться… Навіть вітер вщухає, щоб могли запалити лампадку… Спокій і буяння зелені, соковитий барвінок і сірий порох під ногами…

Привіталися… Серце, як  і завжди, стиснулося… пригадалося…

Скільки так стояли, вже й не скажу, та якоїсь миті озирнулася на звук тріскоту сухого віття під чиїмись ногами. Назустріч, по одній із стежок прямував старший чоловік, а перед ним, метрів так за два, чимчикувало голісіньке негренятко. Якось незручно було роздивлятися незвичайну пару, та все ж, коли вони нас проминули – не втрималася і озирнулася. Виникла підозра, що негреня – то циганча.  Ще кілька кроків і воно спинилося, тож ми подумали, що чоловік позаду нього теж циган – всяке буває, а він так спокійно залишив дитину і пішов мити руки під деревом неподалік. Але про те, що щось не так в цій ситуації, стало зрозуміло тоді, коли він повернувся назад із повною баклажкою води, а дитина залишилася стояти на місці. Проникливі виразні очі під злегка насупленими бровенятами крадькома розглядали мене. Я розгубилася, чесно. Розуміла, що то циганська дитина, що вони всі не пропадуть під сонцем, але мене наче «заклинило» – сьогодні передавали дощ, малий без одягу, припорошений пилом, як валіза на занедбаному горищі, соплі аж до підборіддя. Підійшла. З-під лоба глипнуло на мене, в руках – схожа на колоду гральних карт, добірка рекламних проспектів… Не витримую, дістаю вологу серветку і витираю замурзане личко. Дається. Тільки оченята буравлять саму душу мою.

– Як тебе звати?

Мовчить. Мабуть, не розуміє українську. Про всяк випадок питаю англійською те саме, вже аж дуріючи від самої ситуації та від відчуття того, що таке мале – одне. І де?!

– Де мама?

Відвертає голову в бік, але не відсовується, тож продовжую відтирати чоло, на якому засохла несвіжа ранка…

– Це твої іграшки?

Ствердно киває головою, перебираючи дрібнесенькими пальченятами кольорові картонки…

Якось всі заплановані на сьогодні справи відсунулися кудись в небуття і я вже не могла бачити нічого окрім вдячного погляду і… недовиконаної дитячої дії – смугла тендітна ручка інстинктивно потягнулася до моєї, коли я випросталася, роздумуючи що робити, і спинилася. Очі втупилися в землю і дитя перетворилося на живу статуетку – застигло в очікуванні.

Викликаю поліцію. Іншого виходу не бачу. Люди, які проходять мимо – кажуть, що бачили цю дитину сьогодні – лежала на гранітних плитах, ходила поміж високих трав на могилах…  Питали ще якогось циганча: «Чий малюк?». Сказав, що не знає.

Якось все так буденно. Нормально. Як належно?..

Спускаємося вниз, до центрального входу, по дорозі розглядаючи пам’ятники – адже прийшли сюди сьогодні для того, щоб визначитися із проектом пам’ятника дідусеві…

Повз тричі проїжджали машини – дві вантажні, один позашляховик. Щоразу, немов маленьке гусеня, я підштовхувала знайду на обочину – подалі від техніки. Він довірливо босоного ступав у зелену траву, не підозрюючи, що там може бути і стерня, і залишки розбитої пляшки. А ще я подивовано роздумувала – який же він здоровенький і міцний. Маленький паросток плюща на кам’яній стіні. Наче дрібний бездомний песик всюди слідував за нами, поки спускалися до стоянки, де мала вже чекати вже поліція.

Дорогою йому розповідала, що зараз він щось попоїсть, поп’є водички і покатається в білосніжній машинці – вже й не звертаючи уваги на, подібні до мого спочатку цієї історії, здивовані погляди перехожих.

Поліція приїхала вчасно. Дівчата і хлопці – як на підбір – стрункі, сильні і красиві. Перспектива була такою – дитину без догляду мали забрати в притулок для бездомних по вул. Стрімка, а далі, якщо ніхто по неї не з’явиться, перевести в інший заклад.  Малюк повільно наминав канапку поліцейського, поки ми з поліцаєм Мар’яною з’ясовували обставини. Я почала тихенько відходити вбік.

Наступної миті поліцейські присвиснули від здивування: Знайдик запанікував, і на очі навернулися рясні сльози. Довелся повернутися і заспокоювати… Спільними зусиллями вдалося відвернути його увагу на всілякі значки, нашиті на форму військових…

P.S. Днем напередодні в Бункермузі відбувалася презентація роману-фентезі київської письменниці Боісіди. Йшлося, окрім головної теми, і про побутову містику, і про невипадкові випадковості, які відіграють у житті часом вирішальну роль…

На зупинці біля цвинтаря мою увагу привернули дві молоді циганки, які щойно вийшли із маршрутки.

– Це не ваш малий, – показую фото.

– Йой! Наш племінник! Де він? Що з ним?!

Телефоную поліцаям, що знайшлися родичі. А сама й досі під враженням. – От п’ять хвилин до чи після зустрічі із представниками цієї неоднозначної верстви населення і малого вже б відвезли в притулок. Молодиці саме повернулися з торбами з ринку… Я не  виправдовую свої дії, але ми не змогла пройти мимо живої людини, знаючи, що годують собак і шукають для них притулок. Навіть уже й не пам’ятаю, коли саме циганам давала милостиню – знаючи про особливості цього «бізнесу». Але мабуть ніколи не звикну до виду беззахисної дитини, яка гуляє серед склепів і наражається на реальну небезпеку. Щось в цьому світі не так. Приємно хоча б, що Знайдик сьогодні хоча б поїв смачну канапку.

Наталія Волотовська