Колишня тернополянка Руслана Веніславська уже 16 років живе в Португалії, її чоловік Юрій — 18-ть, а їхній 18-річний син Віталій у далекій країні з трирічного віку.

Переглядаючи їхні родинні фото в соцмережі, зрозуміла, наскільки вони сумують за рідними в Україні. «Моя улюблена свекруха!» — з гордістю підписала пані Руслана один із фотоальбомів. Свекруха й справді чудова — талановита акторка Тернопільського обласного драматичного театру Марія Гонта. Відомим у Тернополі був і свекор — покійний актор Микола Веніславський. Акторське подружжя виростило двох синів, та одна родинна гілка, вочевидь, назавжди «прищепилась» у Португалії. Днями «НОВІЙ…» вдалося поспілкуватися з Русланою Веніславською.

— Пані Руслано, чому ваша сім’я виїхала до Португалії?

— Наприкінці 90-их в Україні було скрутно, тому чоловік подався до Португалії. Коли синові було півтора року, я теж поїхала за кордон. Там красива природа, вражаюча архітектура, можливість заробити, але я щодня тужила за сином, тому невдовзі забрала його до себе. Ми планували, що до шкільного віку побуде з нами, але рік за роком, і нині він — випускник португальської школи, мріє вступити до військової академії в Португалії. Війна на Донбасі позначилася на його життєвому виборі — хоче служити у військах НАТО, щоб впливати на ситуацію в світі.

— На яку роботу вам вдалося влаштуватися в чужій країні?

— На початках чоловік працював на будівництві, я — на фабриці, потім прибирала, але  після кризи 2008-го чоловік залишився без роботи і ми зареєстрували свою фірму з вантажних перевезень. Маємо фуру, чоловік курсує країнами Європи, я ж веду адміністративну роботу, для цього мені довелося навчатися і скласти іспит з курсу управління. Мешкаємо на околиці міста Авейро.

— В Україні ви викладали в музичній школі. Не шкодуєте, що нині цим не займаєтесь?

— Музичний талант не закопую: співаю в церковному хорі, виступаю у складі тріо українок. Незабутнім був виступ тріо в супроводі оркестру музикантів-магістрів, які повинні були швидко «зловити» мелодію й акомпанувати нам. Ми тоді виконували пісню «Гуцулка Ксеня». Мій син теж має чудовий слух, хоча ніколи не займався музикою. Талант нашої бабусі-акторки передався й онучці Мар’яні Веніславській, що мешкає в Тернополі і професійно займається музикою. Марії Євгенівні цьогоріч виповниться 80 років. Її самовідданість і щира любов до акторської діяльності яскраво демонструють, що театр для неї — понад життя. Нині у неї троє онуків, четверо правнуків. «Вірте у краще!» — завжди підтримує нас. В Україні залишилися й мої батьки — ми з сестрою, яка теж переїхала до Португалії, безмежно сумуємо за ними.

— Ваш син Віталик більше українець чи все-таки португалець?

— Віталик знає українську, бо вдома спілкуємося лише рідною мовою, цікавиться історією України, нинішніми подіями на Батьківщині, вивчає свій родовід. А українець він чи португалець? Нехай сам скаже…

Віталій: — Україна — це країна, де я народився, де мої рідні, а сьогодення і майбутнє пов’язані з Португалією. Щороку літаю в Україну до рідних, маю там друзів.

— Що тобі подобається в Україні, а що вражає?

— Українці щирі та доброзичливі, молодь — сучасна і цілеспрямована. А вражає те, що, скажімо, в аеропорту, коли поскаржитись, що тобі розбили валізу, то замість того, щоб вибачитися і вирішити проблему, яку мені «організували» вантажники аеропорту, отримаєш хамську відповідь.

— Пані Руслано, чи в усіх сім’ях наших емігрантів діти розмовляють українською?

— Іноді зустрічаюся з українськими сім’ями, де діти не розуміють української мови, бо вдома спілкуються португальською. Навіть священик в українській церкві іноді сповідає їх португальською. Віталик не має права забути українську мову — це наш неписаний сімейний закон.

— Розкажіть, чи легко вести власний бізнес у Португалії? Чи не «придушують» податки?

— Якщо в Португалії вести бізнес чесно, то не виникає проблем. Хоча там теж суттєві податки. Якби ми працювали лише в межах країни, було б важче, відтак заробляємо на закордонних перевезеннях. У нашому бізнесі чималий грошовий обіг, значна частина грошей іде на розвиток, адже, скажімо, незначний ремонт фури обходиться у кілька тисяч євро. Від податкової інспекції не варто нічого приховувати. Якось я забула внести у відомість маленький маршрут і не заплатила 18 євро податку, то через рік отримала майже 900 євро штрафу. А нещодавно, керуючи автомобілем, отримала на мобільний телефон дуже важливий дзвінок і змушена була відповісти. Відразу мене наздогнала поліція і мені довелося заплатити 120 євро штрафу. Але, на мій погляд, це правильно: закон один для всіх.

Марія Гонта — гордість усієї родини.

— Чи почуваються португальці захищеними? Чи чесні там суди?

— Мій чоловік судився з роботодавцем через невиплату зарплатні. Суд виграв, роботодавець мав повернути йому 7,5 тисячі євро, але донині не віддав. Суди приймають справедливі рішення, але потім буває затягування виконання рішень через жахливу бюрократію. Моя знайома теж судилася із роботодавцем, виграла суд, але нічого не отримала, бо усе його майно записане на дружину і сина. Але там усе-таки працюють над подоланням бюрократії. Наприклад, якщо раніше я ходила до школи по довідку щодо витрат сином коштів на обіди для отримання субсидії, то тепер усе миттєво передають через інтернет.

— У Португалії теж існують субсидії?

— Держава надає соціальну пільгу тільки на харчування і оплату підручників для дітей у школах і садочках, а за комунальні послуги платимо за повною вартістю. Якщо торік за обід син платив 1,46 євро, то цьогоріч у зв’язку із деяким зменшенням наших доходів йому зменшили ціну до 73 центів. Діти із незаможних сімей харчуються безкоштовно. Мінімальна зарплата в Португалії складає 650 євро, деякі пенсіонери отримують лише 400-500 євро — ледве виживають. Але й чиновники там не розкошують, мешкають у простих будинках, а не в палацах.

— Ви вболівали за Євромайдан, а нині — за події на Донбасі?

— Під час Майдану я прокидалася ночами з почуттям провини, що сплю в теплому ліжку, в мирній країні, а мої співвітчизники, особливо молодь, ночує на асфальті і відстоює права українців, у тому числі й моїх батьків. Ми дивилися прямі трансляції, коли почалися розстріли, щовечора бігли до церкви, відправляли молебні в центрі міста Порту, аби донести до світу наш заклик про допомогу. Важко було довести байдужим португальцям, що Росія напала на Україну, але нас почули. Ми проводили концерти для збору коштів українським захисникам. Пригадую, співала з нашим тріо Шевченкову «По діброві вітер виє…» і після слів «якби знала, що загине — була б не пустила» розплакалася на сцені… А після концерту моя похресниця з Тернополя зателефонувала і сказала, що на війні загинув її хлопець… Наші емігранти організували збір підписів, аби Португалія приймала на лікування українських бійців. Португальський уряд розглядав наше питання більше року і парламент таки дозволив. Нині у військовому госпіталі на реабілітації перебувають двоє українських героїв. На чужині найбільше болить серце саме через війну і через те, що самотніми залишилися вдома наші батьки…