…Крізь відчинене вікно у квартирі чую мелодійний дзвін, а потім – закличний голос із явно не галицькою говіркою.

- Ножі! Дешево точу ножі! Виходьте з хати, бо скоро поїду, ніц часу не маю! Виносьте, все, що тупе вдома  – сокири, м’ясорубки, ножиці. Йо! Все заточу майже задурно!».

Виглядаю у вікно. Так, це він, знову він. Смуглявий чоловік років з 50 однією ногою пхає перед собою дивний візочок. Це щось середнє між прялкою і тачкою, видно, що «сам пан склепав». В руці – досить величеньке колотило-дзвінок, десь такий, як першокласникам дають покалатати.

Я його знаю. Щораз, коли він приходить до нашого двору, завжди виношу йому щось підточити. Хоча і не завжди це потрібно. Йду до нього не тому, щоб наточив якусь річ, як просто дати кілька гривень за добросовісну роботу, Віталію - саме так він колись представився. Зрештою, знову є нагода поцікавитися, як ще тримається його «маленький бізнес».

Почувши отой дещо настирливий дзвін і скрип коліщат диво-візочка, у якому невідомо як помістилася ціла пересувна майстерня із точилами, пасками-ременями, якимись спеціальними причандалами у баночках і коробочках, сусіди кажуть: «О! Вже циган приїхав! Треба щось винести, нехай заточить».

- Як життя-буття, пане Віталію? – запитую.

- Та не Віталій я, а Володька, вуйко Ладик мене кличуть, ви що, забули? - Хитрий блиск в очах дає зрозуміти, що мій співбесідник не хоче назвати своє справжнє ім’я, а чому, я згодом зрозумів.

– То що там у вас? – запитує.

Я простягаю Ладику два ножі, один із них – складний, ножиці, невеличку сокирку для рубання м’яса.

- Ви правильний хлоп, - каже Ладик. - Все пильнуєте, аби інструмент був гострий. Так має бути. А то переважно жінки виносять, аби їм щось заточив. Чи в них хлопів нема? Га? Чи може вони вже взагалі нічого там в хаті не точать?- сміється.  

Говорить швидко, не чекаючи відповіді на свої ж риторичні запитання. Нога упевнено натискає педаль, спрацьовують коліщата, велосипедне колесо, до якого примайстрований шків, розкручує вісь, і ось вже набирає обертів круглий точильний камінь.    

Ладик одягає окуляри, бере в руки один із ножів і піднімає його перед собою, пильно дивлячись на небо. Зараз він скаже: «Тупий, давно не точений, я вам все зроблю, аби було файно».

І дійсно, саме це фраза звучить. Мить - і ніж торкається розкрученого точила, і вже летять іскри, мружиться Ладик, віртуозно повертає лезо то в один, то в другий бік, раз у раз легко торкається вістря пальцем, швидко кладе ножик на шкіряний пасок, який теж крутиться разом із зернистим точилом. Ніж на очах ніби «свіжішає», витягує своє до блиску начищене і нагострене єство. Ось і все. Готово. Ладик бере жмуток волосіння, чирк - і відтятий пучок волосся падає на землю. Каже: «Тільки дітям не давайте. Вважайте, я вас прошу, бо то є дуже гостре. І жінці своїй то скажіть».

Я усміхаюсь, а Ладик вже бере наступний ніж, повторює звичну процедуру, потім підточує ножиці, перевіряючи їх на клаптику полотна. Підходить черга до сокирки. Майстер з пляшечки ллє якусь рідину на брусок, швидкими рухами тре по ньому сокиркою, вкотре розповідаючи почуту мною не раз історію про те, що, мовляв, його дід Павло найкраще у селі Великі Верхівки в Мукачівському районі точив все, що можна було точити. Каже, що діда знали на всьому Закарпатті, такий майстер був. 

Запитую Ладика про сім’ю, чи є поповнення у трьох його синів та шести дочок.  

- Олена, жінка, вдома. Із Світланою, їй сім років. А внуків у мене вже 19, - каже. - Якось діти самі дають раду, мало що допомагаємо.

Жінка в колхозі працювала, розповідає далі циган, зараз все то розпалося, а до фермера не хоче йти, дуже із себе пана пне, так людей обдурює восени, що страх. Знаєте, я трохи точив ножі на Закарпатті, але там велика конкуренція, то переїхав до Тернополя, до сина, він на БАМі живе. Та й тут трохи більше можна заробити, ніж в нас, там своя мафія, здирають, то мало що собі залишається, та й податкова ганяє.

Ладик розповідає, що у Тернополі таких як він, - 3-4 спеціалісти із Закарпаття. Їздять дворами, в перукарні заходять, пропонують щось заточити. За один ніж пан Ладик бере від 5 до 8 гривень, стільки ж коштує заточити ножиці. Гостріння сокирки потягне на 10, а повернути до «життя» ножі для м’ясорубки коштує в середньому 7 гривень. 

- Мушу підвищувати ціни, бо бачите, що з тим доларом робиться, та й все дорожчає і нема на то ради, - каже чоловік.

До Віталія-Ладика підходять сусіди, а він, швидко заточуючи домашній реманент, критикує нинішні вироби з металу.

- Та хіба то ніж? Все китайське! Шарк-шарк і вже тупе. Але нехай, мені більше роботи. А було колись! Залізо то залізо! Совєцьке залізо! Дроти можна було такими домашніми ножами перерізати. А сокирки? Та зараз вони щербаті стають, коли рубаєш гусячу кістку! Не то, що колись. Ото я з дідом робив кілька сокир на замовлення. Із сталі робили, з півосі МАЗа, правда, кували довго. Але як віддали в магазин у Мукачеві, то хлопці морожене м'ясо рубали півроку і не точили. Ото метал, а зараз - то таке…

Цікавлюся, як самому правильно заточити ніж чи ножиці.

- Але ви вже, пане! Ото все раз - і всьо вам розкажи, а я що тоді буду робити? Але хай буде, скажу, ви мені все ножі виносите, обіцяйте, що буде так і далі. Пані, ану, дайте ваші ножиці, - звертається до сусідки Ліди. – Ото дивіться. Ножиці мають болтик. Видно, що він розхитаний і самі леза хитаються, не пристають одне до одного. То я то підтягую. Гірше, коли є заклепка, але то теж можна підбити, щоб тісніше було. Даю каплю мастила, дивіться,  вже легше ходить. А тоді точу. Головне, щоб той кут, який є на ножицях вздовж леза, не мінявся, коли точите. А як зміните кут, передасте «куті меду», шураючи по сходах у під’їзді чи на бруску, то можете вже викидати такі ножиці. То я вам кажу, слухайте і дивіться, точіть отак во, від кінця до тих вушок, куди пальці запихаєте. То можна робити і простим напилком, але дуже акуратно.

Щодо ножів, то пан Ладик рекомендує мати вдома їх кілька – окремо до м’яса, овочів, фруктів. Каже, що ножі треба заточувати інакше, ніж ножиці. Їх точать від ручки до кінця леза, під кутом 15-20 градусів. Точити ножі потрібно то з одного боку леза, то з іншого, бо інакше заточення буде нерівним, і вся робота буде марною. Радить в хаті тримати кілька брусків з різною зернистістю. Добре, як є і кругле електроточило, то все можна зробити швидше. Пригодиться і круглий напилок – мусат. А от використовувати так звані механічні  точилки, коли ніж встромляють між два сталеві коліщатка і так намагаються заточити лезо, мій співбесідник не радить.

- То гарантія, що ви зміните кут заточки, і ніж буде недобре заточений, зіпсуєте його. Але нащо вам тим всім займатися? Нехай кожен робить свою справу. Вуйко Ладик багато не бере, ви ж самі знаєте. Приїду до вас раз на місяць, поточу файно - і вам буде добре, і мені якась копійка. Головне, щоб ніхто не псував нерви, різні там фінінспектори. Бо такий світ настав, що думають, ніби цигани золоті гори мають. Звідки? Ото що втовчу за цілий день - то і моє. Ви подивіться на мої руки. Га? Не хотіли би мати такі? Ото воно і є…

Він розкриває широкі, порепані, мов два ковчеги, долоні. Пучки у них, ніби у наперстках- мозолях, що стали вже мало не кістяними наростами. А пальці… Вони у давніх і свіжих порізах, зарубцьовані великими і малими шрамами…

- Та ви не дивіться, що маю такі руки. Мені з ними добре. Дякувати Богу, ще пальці згинаються, аби копійку заробити, а не йти з проcтягнутою рукою, чи порпатися у смітниках. Ото зароблю 500-600 рублів, і жінці поїздом передам, у мене земляк працює провідником. Щось собі лишу, щось сину з невісткою, бо живу у нього, та й внукам треба купити якусь забавку. Ото і щасливий, що маю для кого робити, що комусь я ще треба на цьому світі. В церкві дякую Богу за то всьо..

…Десь через годину точіння, він стомлено зібрав своє нехитре пересувне господарство, попрощався, усміхнувся мені напівбеззубим ротом - з-під вус блиснули три металеві коронки. І поволі покотив перед собою далі свій мобільний засіб для заробітку, пішов на сусіднє подвір’я. Пішов чоловік, який, очевидно, боїться назвати своє справжнє ім’я. Я зрозумів, що майстер просто потерпає, аби хтось не відібрав його єдиний «бізнес», не «дістав» поборами чи податками за те, що він робить для людей….    

Подумалось: а, може, то і є воно, циганське щастя? Відчувати, що ти комусь потрібен на цьому світі. Потрібен сам собі, своїм рідним, дітям-внукам, людям і Господу Богу. Зрештою, отака потрібність, напевно, і є щастям не тільки для вуйка Ладика…                                                        

Олег СНІТОВСЬКИЙ

Фото автора