Цими днями тернопільська письменниця Ніна Фіалко представила свою нову книжку «Холодний вітер перемін» у книгарні «Є». Модерував захід Юрій Матевощук.

У центрі оповіді три сестри. Їхні історії розгортаються в Тернополі часів здобуття незалежності. Як і в інших романах Ніни Фіалко, героїні мають реальні прототипи, щоправда, мешкають вони не в нашому місті — сюди авторка переселила їх, аби докладно змалювати обставини їхнього життя.

Ніна Фіалко говорить, що нічого вигаданого у «Холодному вітрі перемір» нема, а багато описаного вона пережила сама. Письменниця приїхала в Тернопіль у шістдесят п’ятому році за скеруванням. Спершу працювала в громадському харчуванні, з сімдесятого по сімдесят п’ятий — на бавовняному комбінаті. Це були часи розквіту підприємства — пригадує письменниця — величезне потужне виробництво, де працювало одинадцять тисяч робітників. Проблема в тому, комбінат для перероблювання бавовни побудували далеко від республік Середньої Азії, де її вирощували. Після розвалу Союзу комбінат залишився без сировини, а отже під загрозою зупинки виробництва. Для його працівників це стало великою трагедією.

«Тема, яку задає назва роману Ніни Фіалко — спроба намалювати картини «холодних» перемін на зламі епохи переходу від комунізму до капіталізму, в яку нам з вами випало жити, через призму буття звичайної пересічної родини, — відзначила у рецензії на книжку Тетяна Дігай. — Тлом оповіді слугує історія Тернополя, що канула в Лету. Проте, ще залишилися люди, котрі цю історію творили, виросли нові покоління тернополян — їхніх нащадків. І не їхня вина, що все сталося не так, як мріялося. Образ міста постає як образ часу, коли через спогади минуле пов’язане із сьогоденням. Час — нематеріальна субстанція, але у романі він втілений у характерні деталі: місто, люди, події начиняються матеріальними рисами і отримують змістовну глибину».

Незадовго до презентації, роман «Холодний вітер перемін» отримав Міжнародну літературну премію імені Уласа Самчука. Цей письменник відіграв значну роль у ставленні Ніни Фіалко як письменниці.

— Я з центральної України, Черкаської області. Довго йшла до розуміння тих подій, котрі відбувалися тут під час Другої світової війни. Коли задумала написати роман «Дві обручки» про повстанський рух, то хотіла створити його для тих, хто живе у центральній та східній Україні, аби й вони наблизились до розуміння тутешніх подій. Мені треба було вловити дух людей того часу. Я пішла в бібліотеку та просила літературу, яка оповідала б про нього. Прочитала «Волинь» та «Марію» Уласа Самчука. Це було десять років тому, а ці твори настільки сильні, що й до нині пам’ятаю деякі моменти дуже чітко. Улас Самчук писав про те, що знав, бачив, пережив… І коли зрозуміла це, утвердилась в думці, що треба писати про сьогодення. Зокрема, про заробітчанство. Його не можна оминути, бо так чи інак воно має великий вплив чи не на кожного з нас, — провадить далі авторка.

«Наша письменниця ризикує, правдиво розказуючи історії, наповнені болем, соромом, горем-бідою, що залишають у душах шрам, навіть принижують їх. Але ризик себе виправдовує, бо читач дуже швидко йде на контакт, згадуючи свої власні подібні історії, а це емоційно залучає-втягує його та, як свідчать психотерапевти, — звільняє від душевного тягаря, даруючи кому полегшення, кому лише його ілюзію», — вважає Тетяна Дігай.

Ніна Фіалко каже, що дуже часто чує фрази на штиб: «У моєї сусідки було точно так». Власне, люди самі часто розповідають свої перипетії письменниці. Зазвичай вона переплітає їх у розповіді, робить так, аби герої та місця дії були непізнаваними. Проте часто історії різних людей настільки подібні, що в історіях інших вони пізнають себе.

— Мені завжди западає в душу кінець історії. Ось сталось таке, а мені як письменниці цікаво дослідити, чому людина дійшла до того вчинку, хто допоміг в тому, — провадить мову пані Ніна. — Мій ангел-охоронець ніби дає думочку таку невеличку і поступово вона розростається-розростається.

До речі, «Холодний вітер перемін» — шістнадцята книжка авторки. Письменницьку діяльність вона почала з виходом на пенсію. Ніна Фіалко переконана, що ніколи не пізно робити щось незнайоме для себе. А ще вважає: треба постійно пізнавати щось нове.

— Є багато тих, котрі говорять, але не більше. Письменник — людина, котра не боїться висловити свої думки. А для того, аби висловити думку, треба її ще й мати, а отже, багато знати, тому все життя треба вчитися.

Анна Золотнюк

Фото: Юрій Дігай