Вічність емалі у творах Олексія Коваля (фото)
«Олійний живопис передбачуваний. Офорт – менш передбачуваний. А емаль — непередбачувана: тут ти працюєш не сам, а з природою. І, якщо ти це розумієш, то це дуже цікаво — всі ці випадковості й помилки», — каже київський митець Олексій Коваль.
Його виставку «Емалі: Історія. Україна. Світ» цими днями відкрили в художньому музеї. На ній майстер представив три десятки робіт у техніці емалі та офорту. Це твори різних серій, каже, на виставці йому йшлося про те, аби показати можливості емалі. Тут є твори як у класичній техніці гарячої емалі (запечене скло на травленій мідній пластині), так і ті, що створені в авторських техніках, — колажі, ретро-фотографії з емаллю.
Функціональне та декоративне
Директор музею Ігор Дуда звернув увагу на те, що це чи не перша виставка емалей у Тернополі, а заслужений майстер народної творчості Антон Гриб нагадав, що у цій техніці працювали наші краянки-мисткині Ярослава Музика й Олена Кульчицька.
Мовлячи про виставку, її кураторка Ніна Бурневич відзначила:
— Нині емаль здебільшого використовують у ювелірних виробах невеликими вкрапленнями. А твори Олексія Коваля — це своєрідна ювелірна праця в різних масштабах: від тендітних мініатюр до кількаметрових панно. У них він щедро та невимушено поєднує кольори й орнаменти, використовує інкрустації та елементи малої пластики. Олексій Коваль заповнює квітами антикварні рами, оздоблює старовинні фотографії емалевими окладами, веде гру з функціональними та декоративними властивостями об’єктів. Подорожуючи світом, вивчаючи різні мистецькі техніки, надихаючись історією кожної країни, яку відвідав, майстер створює емалеві картини, присвячені різним культурам. Не оминув, зокрема, й українську тематику. Так емалеві твори відкривають Україну світові, а світ – Україні.
«Я не створюю сміття»
Після відкриття виставки не могла оминути нагоди поспілкуватися з Олексієм Ковалем.
— У ваших роботах відголоски різних стилів, зокрема, мені в очі впадають елементи бароко. Маєте якийсь улюблений стиль, майстрів?
— Наше щастя в тому, що ми маємо доступ до мистецтва різних часів від давнього до постмодерного. Головна перевага нашого часу, що бачити мистецтво легко, в тому числі на власні очі, відвідуючи музеї світу. Мені подобається мистецтво різних часів, напрямків, країн. І кожне з них чимось надихає, щось підказує.
— Чому емаль? Навіщо у нас час, коли власне процес створення спрощується, й твір мистецтва часто живе у більше у концептуальному, ніж “тілесному” вимірі, застосовувати дороговартісну й часозатрану техніку з понад двадцятьма процесами?
— У 2007 чи 2006 році після мандрів Індією, в мене виникла ідея індійських портретів. Тривалий час думав, як переконливо та цікаво їх закінчити. Вирішив спробувати емаль. У ній є все – складність кольору та фактури, непередбачуваність, вона чіпляє та дає багато різних ідей.
Коли щось твориш, мусиш бути відповідальним за свій твір, інакше це просто засмічує світ, а сміття треба знищувати, хоча простіше його не створювати. Я не створюю сміття. Для робіт використовую тільки довговічні та високоякісні матеріали - емалі, мідь. Людина, котра створює високоякісну з художньої точки зору роботу, але з низькоякісних матеріалів, теж творить сміття. Так само з образами. Я добираю їх так, аби вони прочитувалися і сто років по тому, я думаю над ідеєю, випрацьовую її. Є ідеї, котрі можна розкрити однією роботою, є ті, для яких потрібна серія. Для кожного задуму треба підібрати відповідне рішення, тільки тоді, коли перше повністю відповідатиме другому, робота не буде сміттям. Існує безліч гарних варіантів, так само, як і поганих. Нині для ідей, які мене цікавлять, приваблюють, ідеальною формою є емаль.
Мені подобаються твори, що мають свою філософію, історію, життя. Якось ми ходили з друзями на аукціон, і товариш, побачивши великоформатну роботу, де зображений Кличко, назвав її «найпрікольнішою». Кажу, так, «прікольна», але через два дні Кличко стане не «прікольним», а робота висітиме. Тому хотілося б, аби присутність кожної речі, яка є біля нас, була обґрунтованою, особливо, коли йдеться про твори мистецтва. Має бути зрозуміло, що вона тобі дає, що станеться з нею через час. Має бути відповідальність — і власника, і художника.
— У вас є серія українських портретів, козаків, гетьманів та пейзажів…
— Я люблю історію України та колекціоную старожитності. Мені подобаються красиві речі, яких приємно торкатися, цікаво розглядати. Мені подобається володіти красивими речами, надихатись ними. Деякі використовую для своїх робіт, приміром для образів серії «Українські портрети». Мене надихає, скажімо, давнє вбрання – текстура матеріалу, візерунок… У деяких роботах використав ретро-світлини. Так хотів до них привернути увагу, як до мистецького об’єкту.
— Розкажіть детальніше про козаків, тим більше, їх досить багато на цій виставці.
— Втілюючи цей образ, показував їх переможцями. У нашої нації є кілька рис, які мені не подобаються. Перша — ми не вміємо виконувати справу на сто відсотків. Треба розуміти: якщо маєш зробити щось, то треба робити це на повну. Приміром, якщо для вступу у виш треба набрати сто балів, то не має значення — набрав ти двадцять шість чи дев’яносто дев’ять — не пройшов. Тому треба все доводити до кінця. Починати ідеєю, закінчити твором, виставкою. Друге, мені не подобається, що ми багато ниємо. Часто це роблять ті люди, котрі мають все – здоров’я, гроші, можливості. Тому створюючи цих козаків, показував у них націю переможців. Бути найкращим потребує великої праці, але до цього треба йти.
Анна Золотнюк
Фото авторки
