Багато людей відчувають потребу в мистецтві (принаймні, так хочеться думати), але небагато готові присвятити йому все своє життя, адже мистецтву неможливо належати частково. Актор Тернопільського академічного обласного драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка, улюбленець багатьох тернопільських шанувальників театру, народний артист України, завідувач кафедри театрального мистецтва ТНПУ імені В. Гнатюка, професор В’ячеслав Хім’як належить до числа других.
За його плечима близько сотні ролей в театрі, режисерські роботи, зйомки в кіно. В’ячеслав Антонович – майстер художнього слова. Коло його художніх інтересів – твори Івана Франка, Дмитра Павличка, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Богдана Бастюка, Гарсія Лорки, Роберта Рождественського, Євгена Євтушенка і т. д. Актор – відомий виконавець творів Т. Г. Шевченка. Його двічі було номіновано на здобуття Шевченківської премії за моно-виставу «Душі почину і краю немає», а половина акторського складу Тернопільського академічного драматичного театру – колишні студенти професора В. А. Хім’яка, пише valova.Якій справі зараз приділяєте найбільше часу і зусиль?В. Х.: В житті людини, незалежно від професії, наступає етап підведення підсумків. Скільки би ти теоретичних матеріалів не читав, доки не зіб’єш пальця сам, доки це не пройде через тебе і не стане твоїм досвідом, доти воно немає ніякого значення. Акторство, на моє переконання, – це мистецько-практична дисципліна. Споглядаючи навіть геніальні зразки, її не осягнеш – треба набувати практики. Так от цей набуток, – маленький, скромний, але мій, я ось уже 20 років передаю студентам. І я тим навіть до певної міри пишаюся. Особливо, коли дивлюсь на моїх вихованців. Мені здається, що вони – найкращі.
Чи легко Вам вдається знайти спільну мову зі своїми вихованцями?В. Х.: Театральна педагогіка – один із найскладніших напрямків – ми фактично займаємося «бабранням» в людській душі. Кожний студент – це маленька планета, яку потрібно облагородити, а іноді, й створити, як у «Маленькому принці». Завдання педагога – не просто навчити створювати образ, а зберегти індивідуальність творця, розвинути її, вказати шлях майбутньому актору, як стати самобутнім і ні на кого не бути подібним. Іншими словами, пробудити в ньому митця, художника. От це складно, а тому не можна, щоб студент, Боже борони, боявся чи не любив тебе. Треба, щоб між викладачем і студентом виникла довіра, панувала свобода, бо коли є страх, то творчості вже немає.
Ви працюєте із молоддю тривалий час. Порівняйте, будь ласка, її тоді і зараз.В. Х.: За моїми спостереженнями кожен рік молодь на диво інша. Коли я працював в училищі і набирав студентів раз в чотири роки, то ця різниця сильно кидалася в очі. Мій перший випуск (Саша Папуша, Юра Черненко, Віталька Луговий, Колька Бажанов, двоє Маліновичів (Оксана та Андрій), Ольга Скала) вражаюче відрізнявся від другого (Сергій Бачик, Віталій Зубченко, Віка Шараськіна, Світлана Прокопова), як і наступні – Наталка Черненко, Олена Складан. Вони були інші. Я не знаю, чому це відбувається. Одна з причин – в школі гуманітарний рівень понижується і це велика проблема підготовки дітей для творчості. Гуманітарні предмети – це ж, власне, те, що створює людину, її світогляд, уподобання. В навчальній програмі скорочені години – залишилися крихти. На жаль, в суспільстві змінюються цінності, сімейне виховання…
Важко з Вами не погодитись. Але ж театр теж формує гуманітарний рівень Ваших майбутніх студентів. І що, змінилися запити у театрального глядача?В. Х.: Так. На жаль, новий глядач потребує розваги. Хоча ця проблема не нова. Ще на початку ХХ століття І. Карпенко-Карий у п’єсі «Житейське море» описав цю проблему у монолозі Івана: «Нині в публічности понизився смак, і виросла байдужість до старого літературного репертуару. Йде хороша, строга комедія – кажуть «скучно»; йде драма, кажуть: «у нас своя щоденна драма!» Давайте голих женщин, давайте веселого, веселого!… Ха, ха, ха! Ніхто не хоче думати і страждати; нині всі хочуть весело жити, й закривають очі, і затуляють вуха, щоб не бачити й не чути стогону наболілої людської душі!… А на цьому веселому ґрунті ростуть егоїзм, цинізм і байдужість до прекрасного, і виганяють, і виженуть із людської душі справедливість і любов!» А крім того, сьогодні в житті і на сцені велика кількість негативу. Взагалі це характерно для кінця ХХ століття – просто вакханалія негативних персонажів. В мене особисто склалося враження, що глядач більше захоплюється Яго, як Отелло. Ця проблема хвилювала ще в 20-их роках Леся Курбаса. Він не заздрить режисерам, які будуть ставити «Ромео і Джульєтту», «Гамлета» і того ж «Отелло». Сьогодні ця проблема ще злободенніша…Що потрібно для того, щоби постановка знайшла відгук у публіки?В. Х.: Г. О. Товстоногов – великий режисер ХХ століття говорив, що задум вистави ховається в глядацькому залі, тому театр вгадує, що потрібно глядачеві. І коли колектив талановитий, то він робить це стовідсотково точно, і тоді відбувається єднання сцени і глядної зали.
Як зіграти так, щоб сподобатися глядачеві? Що тут важливе?В. Х.: Ну, передовсім, відчути і втілити проблему, яка закладена в п’єсі, а далі – світогляд має значення, і це перше. Бо як каже Окуджава: «Как дышишь, так пишешь». Друге, рівень обдарованості колективу. І третє, мистецький шарм. До прикладу, якщо ти граєш негативного Річарда ІІІ, все одно ти маєш зробити так, щоб на тебе хотілося дивитися. На зло і потворність не хочеться дивитися в житті, але в театрі потворність – це категорія мистецька, а раз це мистецтво, значить має бути краса. В цьому є велика таємниця і як би я тут не займався словесною еквілібристикою, в кожного митця свій шлях.
В’ячеславе Антоновичу, коли Ви прийшли в театр, чи був на прикметі персонаж, якого дуже хотілося зіграти?В. Х.: Чесно? (авт.: сміється)А як інакше?В. Х.: Мені хотілося грати все і доля тому сприяла. Це був час роботи в Хмельницькому муз-драм театрі, а от коли я переїхав в Тернопіль, то тут мене завалили ролями. Тут я почав з Платона Кречета. Потім до мене прийшли такі ролі як Микита («Дай серцю волю – заведе в неволю»), Уї («Кар’єра Артура Уї»), за що отримав фестивальну відзнаку, Микита («Влада темряви»), Іван («Житейське море»), Леоніда Папагатто («Моя професія – синьйор з вищого світу»), за якою мене до цього часу впізнають та багато інших.
У нелегкий час люди особливо тягнуться до мистецтва. І в нас зараз так. Чому?В. Х.: Це природно. Історія знає цілий ряд таких прикладів. Людям важко, а вони тягнуться до прекрасного. Мабуть це допомагає їм виживати. Мені навіть здається, що відбувається цей процес на підсвідомому рівні.
Так в цьому і є призначення мистецтва?В. Х.: Мистецтво – це не «музика до страви». Треба в ньому знайти катарсис, тобто очищення; щоб люди задумалися, що вони – господарі своєї долі і не тільки. Ми так багато наїлися сурогату, що навіть коли з’являється щось справжнє, то нам важко його побачити і збагнути. Як на мене, мистецтво має потрясати. Мені видається, що душі наших глядачів чекають цього потрясіння, очищення.
Викладацька робота – з цим зрозуміло. Та головне для Вас – сцена?В. Х.: Ну звичайно… Хотілося би ще зіграти гарні ролі. Вони є. От тільки проблема, щоб мої бажання співпадали з бажанням театру, якому я служу…
Розмову вела Юлія Хім’як
