Надія Шподарунок вела розмову з владикою Теодором (Мартинюком), який розповів що робити, коли відбуваються зміни в політичному і суспільному житті. Про це повідомляється на сайті Тернопільсько-Зборівської єпархії.

– Преосвященний владико, спершу про наболіле - війну, протягом двох років ви мали тижневі місії у прифронтовій зоні, з якими враженнями Ви звідти повернулися?

– Головною ціллю наших поїздок на Луганщину є підтримка воїнів і місцевих жителів, зокрема вірних греко-католицьких громад у м. Лисичанську, Сєверодонецьку та Кремінній. Тернопільсько-Зборівська архиєпархія безпосередньо допомагає громаді у Лисичанську, яка налічує майже сотню активних вірних. Ми - священики, семінаристи - відвідуємо також місця розташування військових, які нас приймають дуже радо. Багато з них приступає до Святих Тайн: беруть участь у Святій Літургії, сповідаються. Кожного разу ми їм веземо подарунки від вірних Тернопільщини, якими вони діляться з усіма, хто є навколо. На війні всі почуваються побратимами, тож, коли відвідуємо наших воїнів, то вони нас трактують як своїх братів. Важливим завданням священнослужителів є бути поруч. Тому і там, на війні, і коли ми повертаємося додому, то ще більше відчуваємо обов’язок молитви і пам’яті про тих, хто захищає рідну землю.

– Свого часу світлої пам'яті блаженніший Любомир говорив, що війна припиниться тоді, коли зміниться ментальність людей, які проживають на мирній частині України, й коли ті, що в зоні війни, кого ми називаємо сепаратистами, пізнають Божу любов. Скільки, на Вашу думку, триватиме процес такої трансформації?

– Один Господь це знає. Скільки ще треба молитви, терпіння? Переміна настане лише тоді, коли кожен буде усвідомлювати своє місце в житті, до якого його покликав Бог; коли кожен буде любити рідних батьків, землю, їх шанувати; коли кожен працюватиме чесно і справедливо.

– Як навчитися прощати і любити ворогів?

– Тільки Божою любов’ю можна всіх любити і всім прощати. Самій людині, покладаючись тільки на свою шляхетність чи вихованість, це неможливо. Тому дуже важливо, щоби ми приймали Божу любов, яка кожного дня розливається на нашу землю, на все сотворіння. Найбільшим джерелом Божої любові і милосердя є святі таїнства Пресвятої Євхаристії і Сповіді. Тільки та людина, яка пізнає і приймає Божу любов, може зрозуміти, що означає прощати і любити ворогів.

– Що Церква може зробити для того, щоби припинилась війна?

– Християни повинні жити по-християнськи – це найпевніший спосіб припинення війни. Якщо кожен із нас на своєму місці буде прагнути до добра, то його буде достатньо, щоби перемогти зло війни.

– Як знайти душевний спокій тим, хто повертається з війни?

– Не було і не має готових рецептів. Людство придумало реабілітацію, лікування тощо, але й це не дає стовідсоткового результату. Наші воїни, які повертаються з фронту, шукають Бога у молитві в монастирях, відпустових місцях. У Зарваниці вже багато разів відбувалися заїзди воїнів зі своїми сім’ями, з дружинами і дітьми, під час яких вони могли разом зустрітися з Господом на молитві, почерпнути чудотворної води, відчути себе частиною великої християнської родини та й відпочити від гамірного світу.

– Нашому суспільству притаманний страх. Чого, на Вашу думку, сьогодні треба боятися найбільше?

– Найбільше треба боятися гріха, бо людина, яка свідомо і добровільно чинить гріх, завтра зробить ще тяжче зло, а після завтра вчинити важкий гріх для неї стане буденною річчю. Тому великим духовним успіхом людини є, коли вона, бачачи загрозу гріха, намагається при Божій помочі його уникнути, намагається побороти спокусу, яка провадить до зла.

– Сьогодні в Україні панує недовіра до влади. Кажуть, що сама влада таку недовіру провокує через відсутність серйозної боротьби з корупцією, яку українці вважають найбільшою проблемою після війни. Але без довіри неможливо побудувати справді успішну державу…

– Представники влади є вихідцями з народу, їх обираємо ми. Отож, поки не відбудеться глибинної переміни у сумлінні всього народу, годі чекати добрих керівників, бо ж звідки вони візьмуться? Наші родини повинні стати джерелом добрих політиків, до яких можна буде мати довір’я.

– Багато людей кажуть, що відчувають розчарування, мовляв, революція Гідності не виправдала їхніх сподівань. Цікаво, чи нині вершиться моральна революція, яка розпочалась на київському Майдані?

– Де б людина не була, яку б роботу не виконувала, але якщо вона чинить фальшиво, краде, обманює, переслідує лише свої особисті інтереси – така людина негідна називатися християнином. Чи така людина почувається щасливою? Здається, що вона радше має постійний неспокій, аби у неї не відібрали награбованого. Ми часто думаємо, що це торкається когось, але не мене. А може, щоб не мати розчарувань у комусь, в першу чергу треба подивитися на своє життя, щоби не розчаруватися у собі. Ніщо не може людину змінити насильно: ні революція, ні війна. Навіть як людина потрапить за кордон. Якщо вона крала вдома, те саме вона буде робити там. Отже, моя порада від розчарувань – жити так, аби не було соромно за особисті вчинки; прагнути бути щасливим на рідній землі, бо годі шукати правдивого щастя далеко від родини і знайомих.

– Європа змінюється, і не усьому - у кращий бік. Та й нам нав'язують непритаманні нашій ментальності цінності на кшталт прав гейспільнот і таке інше. У той же час чимало хто каже, що треба вибудовувати власну національну ідею…

– Я знаю багато прикладів в Італії, коли наші жінки, працюючи у тамтешніх сім’ях, примирювали чоловіка з жінкою, батьків із дітьми, приводили до сповіді людей, які ніколи чи дуже давно не сповідалися. Європейці, як і всі інші народи, потребують Бога, але, на жаль, є мало тих, хто їм Його допомагає знайти. Наші матері і жінки вміють це робити, працюючи на заробітках в Італії. Тому ми, прагнучи до Європи, не повинні шукати чи піддаватися черговим ідеологіям, а жити вічними християнськими цінностями, які та ж Європа трохи призабула. Словом, ми не повинні ізолюватися чи боятися Європи, бо вона страшна, а бути собою, бути християнами. Нещодавно Святіший Отець Франциск, відвідуючи собор Святої Софії у Римі, подякував нашим жінкам за християнське свідчення для італійських сімей. Значить ми таки щось можемо!

– Сьогодні на державному рівні багато говорять про єдину помісну Церкву в Україні. При цьому насправді йдеться лише про єдину Православну Церкву. УГКЦ не бере участі в цьому процесі. На Вашу думку, це якось вплине на наше прагнення здобуття Патріархату і як зміниться роль та позиція УГКЦ у випадку отримання Православною Церквою автокефалії?

– Наша Церква від початку згаданого процесу в особі блаженнішого Патріарха Святослава задекларувала свою позицію, яку він ще раз озвучив на зустрічі із Папою Римським 3 липня 2018 року. Тому можу лише її повторити: «Ми позитивно оцінюємо зусилля щодо подолання поділу в українському православ’ї відповідно до древньої засади: спасіння душ є найвищим законом. Одночасно вважаємо ці процеси внутрішньою справою православної сторони і в жодному випадку не втручаємося у ці процеси й не беремо участі в їх проведенні. Ми переконані, що світська влада повинна забезпечувати необхідні умови для вільного розвитку усіх Церков у нашій державі та неприпустимо з її боку трактувати будь-яку Церкву як державну». Таким чином, цей процес ми вважаємо справою Православних Церков. Натомість УГКЦ є Церквою Володимирового Хрещення, має неперервану історію від 988 року, в тому числі нашого єпископату, який, на відміну від православних, ніколи не був перерваний аж до сьогодні, тому ми продовжуємо і будемо далі стреміти за утвердження патріаршого устрою нашої Церкви, за поширення свідчення єдності з Римським Архиєреєм у Вселенській Церкві, як протягом століть засвідчили наші мученики. УГКЦ була найбільшою християнською спільнотою у світі, що зазнала страшних гонінь у ХХ ст. після Львівського псевдособору 1946 року. Мученицький подвиг наших вірних у ХХ столітті є джерелом розвитку Церкви. Страждання підпільної Церкви перемінилися на її воскресіння Церкви. Наші вірні тоді, коли Україна не мала державності, рятували і зберегли український патріотизм, культуру, традиції. Неможливо собі уявити вільної України без титанічної праці митрополита Андрея Шептицького, названого Мойсеєм українського народу. А як не згадати багаторічного в’язня радянських таборів Патріарха Йосифа Сліпого, невтомного будівничого Церкви і українського патріотизму. Тому ми, греко-католики, гуртуємося навколо своєї Церкви, почуваємося вірними синами і дочками як своєї Церкви, так і своєї країни.

– Ви, владико, багато подорожуєте, зустрічаєтеся з різними людьми, які меседжі про Україну найчастіше чуєте?

– Мені доводиться зустрічатися з людьми різних національностей. На жаль, про Україну у світі дуже мало знають. Це є наслідком недопрацювання нашої держави на міжнародному рівні. Проте найчастіше про Україну згадують як «житницю Європи», як країну з чудовою природою і талановитими людьми науки, культури, спорту.

– Уже зовсім скоро старт передвиборчої президентської кампанії, що, на Вашу думку, необхідно робити свідомим християнам, аби нарешті розпочалися зміни на краще?

– 10 травня 2018 року наш єпископат звернувся до українського народу із посланням під назвою: «Звернення Синоду єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ до вірних, українських політиків і всіх людей доброї волі щодо виборчого процесу в Україні», в якому, між іншим, мовиться, що «свідомі нашої відповідальності перед Господом та перед рідним народом, ми, як віруючі люди, прагнемо підготуватися до зрілого вибору за допомогою смиренної та витривалої молитви до Бога, благаючи Його, щоби зіслав на наш народ дар Свого Святого Духа, аби Він просвітив нас і скерував на дорогу істини, мудрості та справжнього добра. Ми віримо, що Дух Святий, який є Духом істини, навчає нас відрізняти добро від зла, істину від фальші, справжні цінності від лукавого словоблуддя». На мою думку, це той дороговказ, якого варто дотримуватися, готуючись до виборів.

– Ваші побажання пастві та усім українцям напередодні Дня незалежності…

– У багатьох книгах Старого Завіту, що містяться у Святому Письмі, Божі мужі зверталися до народу у найтяжчі моменти історії зі словом розради, підтримки і навчання. Однак головною думкою їхньої проповіді завжди було заохочення до надії на Бога. Часто людина думає, що вона здатна сама все розв’язати, однак без Божої помочі неможливо робити поступ: особистий, родинний, суспільний. Тому хочу всім побажати: плекайте живу, діяльну надію на Бога, не бійтеся впустити Господа у своє життя і визнати його своїм Спасителем.