Володимир Гевко: «Людство відбувається в історіях»

unnamed (8)

Можливо все, що після нас залишиться — це кілька історій, які ми виповідаємо в різний спосіб і на різних платформах. Про їхнє конструювання та розповідання поспілкувалася з тернопільським блогером Володимиром Гевком.

— Почнемо, скорше, від кінця, ніж від початку. У тебе багато постів зі згадками про минуле. Отже, коли вони переходять з неписаного і пам’ятно-відчуттєвого у текстовий формат, що з ними стається?

— Я часто ловив себе на думці, що практично нічого не пам’ятаю зі свого минулого життя. Over 80% усіх спогадів законсервовані та вигорілі.

Тому ретроспективне письмо радше спосіб згадування, перш за все, самому. У тексті починають виринати деталі та моменти, котрі давно забуті.

Це, мабуть, і є терапією, регресом в минуле. Можливо, це навіть форма сповіді випадковим людям, де фейсбук грає роль випадкового попутника у потязі. Попри цілком конкретні аватарки, загалом френдстрічка безлика і це дуже помічне для письма.

Своїми текстами я фіксую своє минуле для себе. Як жовтими наліпками-меморістіками. Бо насправді нема переконливих свідчень, що з нами відбулось наше попереднє життя.

— Про проговорювання взагалі. Що тобі важливо озвучувати?

— Дуже важливо озвучувати історії та емоції простих людей, сіромах, котрим доля не дала шансу видряпатись на вершину успіху, і щоб їхню історію писали літописці та біографи. Бо вся відома нам історія – це історія переможців.

А переможені – теж частина минулого і вони теж відчували та думали.

— А що важко?

— Таких тем практично нема. Можливо, є місця в окремих темах, які я тримаю при собі, але добре рафіновані особисті теми прекрасно і легко розповідаються.

 Є історії, котрі страшно і неприємно розповідати навіть собі.

Тому я їх ніколи не озвучу на загал.

Про історії. Мені дуже подобається закінчення «451 за Фаренгейтом», де персонажі збираються, здається, біля вогнища та переповідають історії, що колись їх прочитали. Отже, таке загальне – як ти думаєш, оте переповідання та виповідання – що воно дає людству?

— Людство відбувається в історіях. Кожен сам по собі індивідуум, але соціумом нас роблять спільні міфи, домовленості та історії. Суспільство поділене, перш за все, позитивними міфами – з кимось ми вболівальники одного футбольного клубу, фанати однієї книжки чи жителі однієї країни.

Історії – це соціальний клей, який збиває людей докупи і кооперує.

Оце геополітичне зонування – теж суспільні домовленості. Ми живемо отут і наш прапор виглядає отак.

Спільні історії для нас навіть важливіші, аніж спільна історія.

Про теми. У тебе багато галичанства, гри і розгадування міфології цієї території. Чим тобі цікава праця на полі такого дискурсу?

— Для мене це не праця і в цьому основне задоволенняJ

Я цілком рядовий житель дуже апетитної історичної області. Вона, правда, вже практично зникла і ми присутні саме при остаточному таненні її обрисів. Нам здається, що та Галичина  - ось вона, ми ж її бачимо, а це вже просто її відбитки, як тіні людей в Нагасакі. Та стара Галичина, як Атлантида, занурилась в океан забуття, знадвору стирчить тільки невеличкий вершечок, на котрому ми розважаємо туристів.

Але це неймовірно величезний пласт цінних порід практично у нас під ногами. Ми дуже ласі до культурних пластів екзотичних для нас західних країн, але наша стара Галичина саме і є шматком того територіального утворення.

Фактично, ми вже були у Європі, просто забули.

— Так випадає, що галичанство – це одне з кіл твоїх інтересів, інші ж допасовані так, що не можу становити їхньої ієрархії. Так що допоможи і розкажи, що ще крім галичанства? І чому, звісно.

— Я не маю чітких сфер захоплень чи хобі, на жаль.

Мій інтерес до світу осколочний – по трошки всього.

А традиційні чтиво чи ровер – це навіть не захоплення, а спосіб життя.

Тобі вдається втрапити в коло питань, котрі циркулюють в повітрі, й висловити те, що в багатьох на думці, але не на язиці. Як вдається бути флюгером потаємних громадських думок?

— Це ілюзія. Насправді я не є зрізом громадської думки, я іноді можу створювати її копію))

Веду до того, що коли володієш механізмами гарного сторітеллінгу – то людям здається, що от, це ж правда! Це ж про мене! Це славнозвісний ефект Барнума.

Ми любимо обманюватись красиво розказаними історіями, іти за щуроловом Нільсом з чарівною сопілкою.

І це не є погано.

Я люблю хороші історії чи пости і вірити, що так думаю я.

По сутті, нормальне життя – це вічний пошук кому повірити.

— І на останок. Розкажи, як виглядає канонічна сесія писання

— Я несправжній письменник.

Всі мої тексти – це потік думок онлайн. Я можу мати якусь фразу чи думку, сідаю її набирати і під пальцями вже народжується пост. Часто я сам не знаю, чим він закінчиться і теж паралельно спостерігаю за тим, як я пишу і, написавши, перечитую і не впізнаю себе).

Це просто накопичений об’єм прочитаного, побаченого і пережитого.

Запитувала Анна Золотнюк

Вибір читачів за тиждень

Відео