Про скандальний польський фільм «Волинь» режисера Войцеха Смажовського останнім часом мовлено-перемовлено.

Творець бренду “валинская рєзня” Олег Царьов радісно п’є “сто грам” і потирає руки: про драматичні події 30-40-их років на Волині поляки зняли фільм-агітку, де все однозначно й чорно-біло: українці — “чорні”, поляки — “білі”. Пояснимо для тих, кому ще не “пощастило” бачити цю стрічку (до слова, днями скасували її показ у Києві): інакше, як антиукраїнською агіткою, “Волинь” не назвеш. Українці тут — “чернь”, яка, видається, окрім польської крові, більше нічого для життя і не потребує. Убивці, ґвалтівники, зрадники, пияки, пристосуванці — усе це у “Волині” теж про українців. Сцени вбивств, катувань, гвалтувань, перерізань горлянок та випускань кишок (бандерівцями, а ким же іще?) знято так натуралістично, що, розповідають, деякі глядачі під час показу у Польщі просто вибігали із зали, пише НОВА Тернопільська газета.

Але я не про власне “Волинь”, яка на “совісті” поляків. Я про совість українців. І тут громом серед ясного неба прозвучала новина, що, як виявилося, у брудній агітці зіграли і… тернопільські актори.  Усього нині відомо про п’ятьох наших земляків, які знялися у “Волині”. Це “шевченківці” Ірина Складан, Олег Кирилів, Ігор Наконечний, Сергій Бачик  та актор Володимир Процюк. Власне, оприлюднення їх імен я б не назвала “полюванням на відьом”. Актор — професія апріорі публічна і, перефразовуючи відомий вислів, “любиш у фільмах зніматися, люби і в титрах з’являтися”. Хоча з титрами якраз і заминка: після зйомок у “Волині” наші актори “чомусь” почали масово просити не вказувати своїх прізвищ у титрах. Що ж, у  такий спосіб можна сховатися від людей, але не від власної совісті. До речі, про останнє. Якщо спершу тернопільські “герої” (ще б пак, у такому відомому фільмі знялися, вся Україна тепер про них говорить) мовчали, мов риба під льодом, відмовляючись від будь-яких коментарів (“злі язики” кажуть, що вони й по рідному театру ледь не з охороною ходили…), то нещодавно декого “прорвало”. Скажімо, Ірина Складан у коментарі для strana.ua заявила, що  “кампанію з дискредитації фільму зараз ведуть ті актори, які хотіли, але не отримали в ньому роль” (!!!), і взагалі, що тут, мовляв, такого? “Я ж нікого не вбила… Фільм насправді про любов…”

Ааа, он воно що — про любов… Тоді це, звісно ж, усе змінює. А ремарки у стрічці на кшталт “українці гірші за звірів, адже звірі не катують…” режисеру так, до слова прийшлися, на них і уваги звертати не варто. Головне — це любов…  Ось, скажімо, сцена, яка стала “вінцем” фільму:  обмотаний снопами пшениці польський хлопчик років десяти, якого “кровожерливі бандерівці” підпалили і футболили, мов живий факел, ногами один до одного, поки дитина не померла у страшних муках… Ой, десь ми про “распятого мальчіка” уже чули… Але ж ми не про це, ми — про любов. Це ж як треба любити гроші, щоб знятися у ТАКОМУ? Невже двісті іудиних срібняків (ой, тобто доларів за знімальний день — подейкують, саме такі гонорари платили акторам за день зйомок) варті того, аби продавати свою країну, її історію і, врешті-решт, честь?

“Я знаю кількох чудових українських акторів, яких запросили грати у цьому фільмі. Попри палкі симпатії до поляків, прочитавши свої ролі, вони відмовилися, сказавши, що це справжня школа ненависті”, — розповіла польському Newsweek Оксана Забужко.

А ще кажуть, що режисери стрічки “підкочувалися” і до акторів Рівненського та Івано-Франківського театрів, але там їх пропозиціями та двохсотма “срібняками” погидували.

Свій урок акторської (і передусім — громадянської) гідності тернопільським “волинянам” дав київський актор (до слова, “атовець”-доброволець) Роман Семисал. Днями в газетному інтерв’ю він розповів, як його запросили знятися в  серіалі “Госпіталь” слідами АТО:  “Я мав зіграти “атовця”. Уже, було, погодився, аж раптом читаю: мій герой (російськомовний) потрапляє в палату, а там лежить хлопчина з села — недалекий, б’є дружину, і от він — україномовний. Тобто всі благородні персонажі — російськомовні, а україномовний — це такий собі тупий, недорозвинений Стецько. Я принципово відмовився…”

Гм, буває ж таке. Для когось — Україна понад усе, а для когось — гроші…