Я тут живу. Улюблений куточок Тернополя (фото)
Сьогодні про улюблені місця розповідає Зоряна Замкова, журналістка, поетеса, письменниця, тернополянка.
Ми хочемо побачити красу різних куточків світу, часто не помічаючи, минаючи затишок рідного міста.
А наше файне місто — це не просто вулиці та будинки, пам’ятники та храми, друзі, з якими ми разом зростали, турботливі сусіди, колеги, яких пам’ятаємо. Кохані. Це історія кожної родини і видатних громадян, кожного кроку, яким ми всі починаємо новий день.
Це кожен факт та подія, окремим з яких вже майже п‘ять століть...
Для усіх нас Тернопіль — це колиска, яка дала нам те, що так відгукується в душах — відчуття рідного дому.
За що я люблю це місто? Та за все. Любов ця обумовлена почуттями, які в ньому довелося пережити. Це місто своїми вулицями давнє, привабливе, особливе.
А якщо подивишся вгору — небо тут теж висотне.
Коли озирнешся в котромусь із парків, — це просто оаза для душі.
Дорогою з одного масиву на інший майже щодня бачу у парку Національного відродження щось таке, пройти повз яке не можу... Оце і є той куточок, дорогий моєму серцю.
Отож ще десятилітньою почала освоювати цей парк зі сторони «Баму», бо якраз у 1980-му отримали нову квартиру навпроти парку. Тодішні берізки були лише трохи вищі за мене. Пам‘ятаю дубовий гайок, де зараз розкинулись багатоповерхівки «Канади». Навіть маслюки та білі гриби збирали сім‘єю, відпочиваючи поміж молодих дубів. Колись парк звався Комсомольським, бо саме молоді люди насаджували його. Вражало Свято зими парадом льодових скульптур, які обабіч центральної алеї прикрашали парк аж до весни. І ніхто їх не розбивав, не трощив. Пригадую, як частенько на санках і лижах катались до стану, коли додому приходила теж мало не льодовою скульптурою, але від того не заслабала. А влітку розмаєм краси та вигадками майстрів і умільців радувало тернополян і гостей міста свято квітів, яке збереглося дотепер. Правда, сучасне свято — більш комерційне. А коли спорудили Співоче поле — друге після Києва в Україні — мали змогу бувати на концертах і святах просто неба. Навіть було таке, що й виступала... А скільки там, на «співучці» гриміло політичних гасел!
На «чортовому колесі» та інших каруселях змагалася з вітром, особливо любила човники. З роками парк збагатився тенісним кортом, спортивним майданчиком з тренажерами, облагородився пам‘ятниками, змінився фонтан. Парк наче побував в хорошому салоні і тепер осучаснений, дбайливо доглядається, вражає різноманітними ендеміками і разом із тим зберіг свій затишок. І тут я відпочиваю душею в тиші алей, в співі птаства, у веселому гаморі матусь із дітлахами, у росах та запахах скошеної трави чи легкості після дощу.
Тепер Тернопіль оновився, засяяв новими гранями не лише для туристів. Тут комфортно і приємно жити. Моє місто — наче особливий десерт на карті-скатертині України. Споживаєш той злегка солодкавий смак рідного дому — і не набираєш ваги, бо все йде тобі на користь...
Ну, майже все...
Буває, маю час зупинитися, зачудуватися природною красою, коли йду через парк. Бо частенько ми біжимо повз цю мальовничість, яку неможливо не побачити, але у своєму щоденному поспіху таки умудряємося...
Приємні слова, наче сад цвітуть, подумала я, коли пригадала алеєю райських яблунь. Є в Тернополі ще молода та прекрасна родзинка в парку Національного відродження. Кілька років — і будуть їздити в наше місто туристи, щоб тільки пофоткатись (як у Закарпатті із сакурами) біля заквітчаних рясним цвітом яблунь кольору марсали.
Був би сад, а солов’ї прилетять....
Цим парком Національного відродження я ходжу постійно: двадцять років — з одного боку і двадцять років — з іншого, відтоді, як перебралася жити на масив з протилежного боку. І вже кілька десятиліть щоразу око знаходить щось нове. Навіть гру таку собі вигадала: одні і ті ж дерева, стежки, пейзажі фотографувати в різний час, з різним освітленням. Я не фотограф, це світлини звичайного телефону, проте, навіть на його камеру час ловить чудові миті.
Любити знайомі місця легко: ми приймаємо їх такими, якими вони є, і не вимагаємо нічого, крім нових вражень...
Це всього лише тонкий шар пов’язаних між собою емоцій, з яких складалося наше минуле. Це лише спогад про якийсь образ, про якісь миті.
Слабкістю нікого не вразиш, а ось стійкість викликає повагу. Про це я постійно думаю, коли вкотре придивляюся в парку до одного з дубів, який ніколи до кінця взимку не скидає листя, навіть в найлютішу хугу — наче символ нескорення. Воно в морози стає мідного кольору з буруватим, вишневим відливом і шурхотить, як знамена переможця. Стоїть дуб, міцно вкорінившись і засіявши все довкола своїми жолудями.
Люди, як і листя, міцно тримаються за свої корені, тому й не здаються світовим зимам, не віддають свою землю.
Щоразу, йдучи парком, спілкуюсь з ним. Впевнена, він мене чує.
— Тримайся, — кажу йому. — Усім нам треба триматися...
Фото Тернополя: Зоряна Замкова
Інші — Наталії Починок
