У Тернополі багато іноземних студентів. Наше місто стане їхнім домом на найближчі 5─7 років. Найсвіжіші враження від нас та України загалом, звісно ж, - у першокурсників. З ними розмовляло vilne.org.ua.

Знайомтеся: студенти Тернопільського державного медичного університету ім. І. Горбачевського Сара Абоуелкоусіне (Марокко) та Андрій і Артем Боровці (США). Перше приємне здивування — хороший рівень володіння українською в Сари. Бо якщо брати Боровці українську знали ще з дитинства (вони є американцями українського походження), то марокканка освоїла її лише за півроку на підготовчих курсах при університеті. Як мені пояснили у ТДМУ, хоч іноземцям і викладають англійською, та Марокко ставить вимогу перед своїми громадянами знати ще й державну мову тієї країни, в якій вони навчатимуться.

Україна─Марокко─США

«В Україні найперше звертаєш увагу на людей, — ділиться враженнями Сара. — Вони тут дуже тихі, гарні, привітні. Люблять працювати. Бачу, що місцеві не можуть бути життєрадісними всі 365 днів на рік, але щоб я могла побачити в Україні щось погане, то такого не було». Тернополяни, каже Сара, добре ставляться до іноземців, тому дівчина заохочує навчатись тут і свою молодшу сестру.

Цікаво, що в марокканських школах існують об’єднання вчителів, котрі займаються профорієнтацією учнів. Влаштовують екскурсії, репрезентації різних професій, аби діти могли визначитися зі своїм вибором. Звичайно, важливими є оцінки школяра.

«Якщо ти хочеш стати медиком, тобі треба мати високі оцінки з природничих предметів. Із професіями починають ознайомлювати, коли учні на другому або третьому році до закінчення школи. Їм проводять екскурсії до деяких установ чи госпіталів», — розповідає Сара. Щоправда, вона закінчила приватну школу, в якій була така можливість. А державні школи, звісно, не завжди її мають.

Андрій та Артем народилися в Україні. В Америку батьки забрали їх у чотирирічному віці. «Ми хотіли ще колись сюди приїхати, — розповідає Андрій Боровець. — Наш двоюрідний брат сказав, що тут добрі медичні університети. Батьки в нас також працюють у медицині, тато — медбрат. Живуть у штаті Нью-Джерсі».

На історичній батьківщині братів, насамперед, вразило дві речі: дороги (їх стан вражає і нас, місцевих) та дозвілля.

«Не знаю, чи мене зрозуміють, але тут відчувається більше свободи, — інтригує Артем. — Люди виходять надвір, спілкуються. В Америці всі вдома сидять. Телевізор дивляться або на комп’ютері грають. А в Тернополі всі увечері виходять на прогулянку, бувають між людьми».

Вчимося краще

Брати розповідають, що вчитися на лікаря у США треба десять років. За ці роки доведеться заплатити півмільйона доларів. За них обох — цілий мільйон. Крім того, в коледжі не дають безплатних підручників, як у школі, тому річний комплект на одного студента обходиться у майже дві тисячі доларів. А стипендія — явище рідкісне, отримують її одиниці і за справді визначні здобутки.

Державні школи в Америці безкоштовні. Профорієнтація в них втілюється практично: для старшокласників пропонують окремі спеціалізовані класи, де можна спробувати, чи потягнеш, приміром, професію програміста, архітектора тощо. Чим більша школа, тим більший перелік спеціалізованих класів.

Цікаво, а чим відрізняються молоді люди в Америці і в Україні? Брати Боровці зізнаються, що їхні заокеанські ровесники не дуже старанно вчаться. Попри те, що батьки беруть кредити на навчання, не рідкісними є випадки, коли студента виключають із вишу. Через це батьки повторно платять за прогавлений курс.

«Тут я бачу, що студенти більше вчаться, — хвалить тутешніх однолітків Артем. — А в Америці, буває, вони починають старанніше вчитися аж після того, як їх відрахують, і вони втратять рік. Зате там більше займаються спортом. Кожна школа і коледж мають свою команду з футболу, американського футболу, баскетболу або хокею».

Спорт у США — добрий старт, щоб не платити за навчання і мати місце в престижному виші. Але для цього треба мати ще й високі оцінки. Так, у США продумана державна політика з пошуку спортсменів, які принесуть країні виграші на олімпіадах, чемпіонатах і престиж.

FM-ки і Дзідзьо

Якщо брати Боровці з професією визначилися порівняно недавно, то Сара мріяла стати лікарем ще з дитинства. Україну вибрала тому, що тут вчиться багато її друзів, і це допомагає швидше інтегруватися. У Марокко, як розповідає дівчина, навчання в медуніверситетах безплатне. «Але там немає можливості студентської практики. І це проблема», — пояснює.

Окрім наших, марокканські абітурієнти вступають у виші Франції, Англії, Америки. Знають кілька мов, що допомагає їм швидше адаптуватися за кордоном.

Наприклад, французьку мову їм принесли колонізатори. «Не всюди у Марокко, але багато де, крім марокканської, говорять ще французькою, а дехто з нової генерації, як ми, — англійською. А на півночі дехто говорить іспанською, бо там була колонія Іспанії», — пояснює Сара.

В Україні брати Боровці та Сара Абоуелкоусіне перебуватимуть відповідно шість і сім років. Спеціальності для себе ще не вибрали. Чи мають у Тернополі якесь хобі? Слухають нашу музику. Андрій і Артем ловлять українські FM-станції. А вони крутять переважно англомовні пісні, що полегшує братам сприйняття.

Сара ж зізнається, що часто слухає пісню «Я і Сара», яку виконує Дзідзьо. Ще дівчині подобаються наші вірші, яких іноземців вчили на підготовчих курсах.

«Які саме вірші?» — цікавлюся. «Знаєте, є дівчина, називається Леся. Вона - українка…» — Сара намагається згадати нашу поетесу. «Леся Українка?» — перепитую. «Так! Вона мені подобається».

Фото Миколи Василечка