В країні війна. Але навіть серед пострілів вирує життя. Тому напередодні Дня святого Валентина хочеться познайомити вас із неймовірними історіями кохання тернополян, яких бачимо з екранів телевізорів, на великій сцені, на політичній чи спортивній арені…Або ж про тих, кого не знаємо особисто, але від того їхнє життя не менш цікаве.

Так, любов народжується всюди, навіть під звуки гармат. І саме це почуття допомагає до останнього триматися й боронити нашу землю… До перемоги, пише «Свобода».

Разом на фронті – разом у житті

Дівчина з незвичним ім’ям Єсенія родом із Херсонщини, а її чоловік Михайло – з Кіровоградщини. Пара познайомилась у військовій частині 44-ї окремої артилерійської бригади, що дислокується у місті Тернопіль.

Познайомились і… розлучились. Чоловік поїхав у відпустку, а дівчина – в зону АТО. Але згодом вони знову зустрілися на сході й відтоді нерозлучні.

«Ми зустрілися у коридорі, розговорилися. Михайло розповів про дивізіон, у якому служив. Я чомусь відразу відчула, що цій людині можна довіряти. Через два тижні ми побачилися вже на сході. Напевне, тоді й зрозуміли, що ця зустріч не випадкова, вона – особлива, – розповідає Єсенія. – Військові умови особливо зближують людей. Ми прослужили разом 4 місяці, я – санінструктором, Михайло – командиром батареї. За цей час пізнали один одного, здавалося, ніби прожили разом усе життя».

У січні 2017-го молода пара зіграла військове весілля. Розписалися у РАЦСІ в Сєвєродонецьку. На святковій церемонії були лише військові побратими.

«На розписі я була у вишиванці, він – у формі, – продовжує жінка. – Незабаром плануємо вінчання, де вже обов’язково буде біле плаття та костюм».

Нині сім’я винаймає квартиру у Тернополі. Молодята сподіваються по закінченні війни мати власний куточок.

Єсенія розповіла, що ніколи не мріяла про військову кар’єру і тим паче про чоловіка-військового. Життя була готова присвятили лише спорту.

«Займалася жіночим футболом, баскетболом, важкою атлетикою. Є кандидатом спорту з пауерліфтингу, – ділиться моя співбесідниця. – Ніколи не думала, що залишу спорт, але коли дізналася про призов для жінок – без вагань пішла служити. Я люблю свою країну, адже тут народилася. А ще більше – своїх батьків, які хочуть, щоб діти й онуки жили у мирній країні. Впевнена, що так вважає кожна людина.

Я знаю, що одна нічого не варта. Але з кожного маленького села, містечка бодай по людині – назбирається міцний захист нашої країни».

Сьогодні сім’я Шинкаренко знову у розлуці. Чоловік перебуває у госпіталі, жінка – у військовій частині. Проте День Валентина подружжя святкуватиме разом.

«Знаю, що чоловік готує якийсь сюрприз до Дня закоханих. Моє ж бажання, щоб він був поруч. Вважаю, якщо любиш когось – не варто чекати свята, щоб сказати про це. Про свої почуття треба говорити кожного дня».