У селі Слобідка Козлівської громади живе сім’я Анастасії та Ігоря Миликів. У подружжя 8 дітей, троє власних і п’ятеро під опікою. Милики переїхали у Слобідку із Дніпропетровської області. Там жили у селі, що неподалік міста Першотравенська, де молода сім’я також має власну квартиру, і де до війни Анастасія працювала медсестрою у міській лікарні. Про це пише Сільський Господар.

З рідного дому нас вигнала війна, – розповідає Анастасія. – У східній частині Дніпропетровщини, ближче до донецького напрямку, тривожні сирени лунають удень і вночі, чути вибухи, над головами свист шахедів і ракет. Ціляться на Павлоград. Це дуже страшно. 

Як і тисячі сімей українського Сходу, Милики після однієї з чергових ворожих атак вирішили переїжджати в безпечніше місце. Куди? Не знали. Потяг прямував у Чехію, і вони з речами зійшли на станції вже там.  

Самопочуття біженця та обставини біженського побуту, як каже Анастасія, – речі не з найкращих, але до весни 2023-го прожили в Чехії, чоловік Ігор навіть влаштувався на непогано оплачувану роботу. Хоча війна затягується, все ж вирішили повертатися в Україну. Нехай не додому, та на свою землю. «Біженець – це не дуже приємний статус», – вважає Анастасія. Ніколи раніше не бували на Тернопільщині, але прийняли саме таке рішення: житло для проживання шукати тут. 

Переглядали оголошення в різних групах, шукали довго і наполегливо, – згадує жінка. – Далеко не кожен, хто здає у найм житло, хоч і за плату, готовий взяти  сім’ю з десяти осіб. Врешті нам пощастило – господиня, яка жила в цьому домі у Слобідці, переїхала жити до своїх дітей, тож для нас це виявився просто «золотий» варіант: сім кімнат, і головне – нам дозволили тут жити.

Кожен член великої сім’ї Миликів у просторому домі почувається вільно: доньки Софія і Олександра – старшокласниці, Миколі – 13, Макару – 12, Олесі – 8, Назару – 4, найменшенькій Ксені два рочки. 17-річний Сергій, на жаль, в інвалідному візку.

Сергій, Софія, Олександра, Макар і Микола – рідні брати і сестри Анастасїі по матері. Прізвище дітей – Чинчикас. У 2021 вся родина хворіла на коронавірус – і малі, і дорослі.  

Дуже важко перенесла ковід бабуся, проте одужала. А мами нашої не стало, було їй 47 років, – розповідає Анастасія – Хтось повинен був узяти на себе відповідальність за п’ятьох неповнолітніх, і ми з чоловіком вирішили, що вони житимуть разом з нами як рідні. Чоловік працював на шахті в Першотравенську, заробляв добре, доходи давали змогу за законодавчими нормами оформити опікунство. І хоч війна все змінила, це ж рідна моя кров.

Милики у Слобідці три місяці. Весь цей час для сім’ї наповнений зворушливими історіями сприяння та підтримки від Козлівської громади, її керівництва, місцевих організацій Товариства Червоного Хреста, «Карітасу», сусідів, усіх мешканців села.  

У Слобідку ми приїхали пізно ввечері у великодню суботу, втомлені з довгої дороги. Зранку діти прокинулися, треба б іти в магазин за продуктами, а все зачинено, бо ж Великдень. Дивимося – жителі села йдуть з церкви зі служби з кошиками. Та всі до нас. То ми цілий тиждень їли свячене. Дякуємо Богу, що створив нам можливість жити серед таких добрих і гарних людей, – каже жінка. 

Нинішня турбота родини і особливо Анастасії – створення і стартове функціонування інтернет-магазину дитячого одягу.  «Це те, в чому я розуміюся», – посміхається жінка. Незважаючи на складні обставини, вважає Анастасія, кожен має докладати власних зусиль для забезпечення себе і своєї сім’ї, а не очікувати повного забезпечення від держави чи громади. Зробили перші гуртові закупівлі, у вітальні облаштували оригінальний фон для демонстрацій. Дівчата прекрасно справляються з роллю моделей. Тож навіть якщо треба буде переїжджати чи повертатися на Дніпропетровщину, інтернет-магазин завжди буде в їхніх гаджетах.  

Якщо до осені залишаться у Слобідці, – діти підуть навчатися у Городищенський ліцей, вже нині Назар відвідує дитсадок. А Софії настільки сподобалося нове місце проживання, що дівчина не проти залишитися тут назавжди. 

Авторка: Ганна Макух

Фото Сільського Господаря