Новину про те, що пан Степан Федорович, головний спеціаліст відділу майнових відносин Чортківської районної ради добровільно зголосився піти до війська, мені повідомив воєнком Леонід Підручний.

Я на початку подумав, що військовий комісар пожартував, бо з чого б це Степан Романович, маючи непогану роботу, затишний кабінет та інші привілеї чиновника проміняв їх на сирий бліндаж. Але то виявилося правдою, і я сильно пожалкував, що не поспілкувався з паном Степаном у військкоматі перед відправкою до навчального центру. Як-не-як, знайомий з людиною вже давно.
Допоміг зустрітися з ним майор Руслан Садигов. З ним ми їздили до 233-го навчального центру, що на Рівненщині, доправляючи сюди мобілізованих хлопців з Чортківського району. Завдяки винахідливості майора Садигова та старшого офіцера тамтешньої військової частини добралися до палаткового містечка полігону, де служить наш земляк. Назустріч вийшов засмаглий чоловік у камуфляжі з автоматом АКС 74У на плечі. Важко було впізнати у цьому наряді Степана Федоровича, але незмінною у ньому залишилася усмішка.

Часу в нас було обмаль, тому розмовляли про найсуттєвіше. Степан Романович каже, що доволі швидко адаптувався до нових умов, подружився з колегами по службі, відновив практику стрільби з автоматичної зброї, освоїв техніку. У навчальному процесі старається не відставати від інших, хоч вкластися в нормативи, звісно ж, важкувато. Командири, зважаючи на поважні роки призовника, не вимагають від нього повної викладки.

Пан Степан розповідає, що його тут називають «дєдом», бо він у підрозділі дійсно найстарший за віком.
Імовірно, що військовослужбовець Федорович потрапить після навчання до одного з автобатальйонів. У війську, а тим паче в зоні АТО, конче потрібні водії, артилеристи, танкісти та інші спеціалісти, які розуміються в технічному обладнанні. На жаль, значна кількість таких фахівців перебувають за кордоном, уникаючи мобілізації. Тому й доводиться сідати за «баранку» автомобіля чи за важелі танка людям, яким за 50.

Степан Романович саме з цієї категорії осіб. Труднощі, запевняє, його не лякають, бо за спиною життєвий та практичний досвід. Має надію, що ця клята війна скоро закінчиться, і у війську служитимуть лише професіонали. Однак на сході України ще досі гримлять вибухи, гинуть та отримують поранення військові й цивільні люди. Будемо щиро просити Господа Бога, аби Степана Федоровича та всіх українських воїнів, як співається у козацькій пісні, «шаблі не брали, кулі минали…».

Михайло Опиханий, «Золота пектораль».